Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери
сипкому піску навіть не гупнуло.
Розділ XXVII
Тепер, звичайно, минуло вже шість років… Я ще ніколи не розповідав про цю пригоду. Товариші, знову побачивши мене, раділи, що я живий. Я сумував, але казав їм: «Це втома…»
Тепер мій смуток трохи розвіявся. Тобто… не зовсім. Але знаю, що Маленький Принц повернувся на свою планету, бо на світанку не знайшов його тіла. Те тіло було не таке вже й важке… А вночі я люблю слухати зорі. Вони як п’ятсот мільйонів дзвіночків…
Але сталася одна дивна річ. Малюючи намордник для Маленького Принца, я забув додати шкіряний ремінець! Він ніколи не зможе начепити намордник на баранця. Тож я запитую себе: «Що діється на його планеті? Може, баранець уже з’їв ту квітку…»
Інколи я кажу собі: «Безперечно, ні! Маленький Принц щовечора накриває квітку скляним ковпаком і добре пильнує баранця…» Тоді я щасливий, і всі зорі лагідно сміються.
А інколи кажу інше: «Він забіжить кудись думками тоді або тоді, – й цього досить! Якось увечері забуде накрити ковпаком, а баранець тихесенько вийде серед ночі…» І тоді всі дзвіночки стають сльозинами!..
Саме в цьому й криється велика таємниця. Для вас, для тих, хто, як і я, теж любить Маленького Принца, ніщо у світі не лишиться незмінним, якщо десь – невідомо де – не відомий нам баранець з’їв (або ні?) троянду…
Гляньте на небо. Запитайте себе: баранець з’їв квітку чи ні? Ви побачите, як усе зміниться…
Жоден дорослий ніколи не зрозуміє, що це має дуже велике значення!
Для мене це найгарніший і найсумніший краєвид у світі. Це той самий краєвид, що й на попередній сторінці, але я намалював ще раз, щоб ви добре запам’ятали його. Саме тут Маленький Принц з’явився на Землі, а згодом зник.
Уважно роздивіться краєвид, щоб мати впевненість, що ви впізнаєте його, якщо вам доведеться коли-небудь мандрувати в африканській пустелі. Якщо вам трапиться проминати те місце, благаю, не поспішайте: постійте трохи якраз під його зорею! Якщо тоді до вас підійде хлопчик, якщо він засміється, якщо матиме золотаве волосся, не відповідатиме на запитання, ви одразу здогадаєтесь, хто то. Тоді будьте ласкаві! Не лишайте мене в незмірно великому смутку, а напишіть мерщій, що він повернувся…
Цитадель
I
Дуже часто мені доводилося бачити, як жалощі збиваються на манівці. Проте ми, проводирі людей, навчилися прозирати їхні серця й даємо нашу підтримку тільки тим, хто вартий уваги. Тож у жалощах я відмовляю тим показним ранам, які завдають жалю жіночому серцю, відмовляю й умирущим і мертвим. І я знаю чому.
Це було тієї пори моєї юності, коли я проймався жалем до жебраків та їхніх виразок. Я наймав для них цілителів і купував їм бальзами. З одного острова каравани доставляли мені мазі на основі золота, які заживляли шкіру на тілі. Я діяв отак аж до дня, коли збагнув, що жебраки вважають свій сморід за рідкісну розкіш, я побачив, як вони роздряпують себе і прикладають до подряпин лайно, як-от люди, які окурюють землю, щоб видобути з неї пурпуровий цвіт. Вони, пишаючись, показували одне одному свої гнояки й хизувалися отриманими пожертвами,