Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери
лісоруба і Господь невдовзі повалить і мене, наче обшарпану башту, тепер, коли я прокидаюся вже не так, як у двадцять років, а мої м’язи слабнуть і тихішає повітряний політ духу, я знаходжу в цьому стані свою втіху, яка полягає в тому, щоб не страждати від цих провісників, які поширюються по моєму тілу, й не даватися на поталу стражданням – ницим, особистим і замкненим у мені, тож згодом історики імперії не присвятять їм навіть трьох рядків у своїх хроніках, бо яке має значення, що в мене хитається зуб і його виривають, і з мого боку було б жалюгідно сподіватися на бодай найменший жаль. Натомість моя лють, коли я думаю про неї, наростає. Адже оці тріщини на поверхні властиві вазі, а не тому, що міститься в ній. А мені розповідають, що мій східний сусіда, коли його розбив параліч і одна половина тіла стала холодна й мертва, тож він носив із собою своєрідного сіамського близнюка, що вже не сміявся, анітрохи не втратив своєї гідності, навпаки, успішно опанував нову для себе науку. А тим, хто вітав його силу духу, зневажливо відповідав, що люди хибно сприймають його особистість, а отаку повагу добре було б зберегти для міських крамарів. Адже володар, що не володіє передусім власним тілом, – лише сміховинний узурпатор. Для мене не існує занепаду, а є, безперечно, лише дивовижна радість, що сьогодні я ще більше звільнив себе!
Ох, людська старість! Я, безперечно, не впізнавав нічого на іншому схилі своєї гори. Серце мені виповнював мертвий друг. Розглядаючи села очима, сухими від скорботи, я сподівався, що любов, наче морський приплив, знову підхопить мене.
XXXIX
Я напишу гімн тиші. Тобі, музикантові плодів. Тобі, мешканцю підвалів, погребів і комор. Тобі, глечику меду роботящих бджіл. Тобі, трапезі моря серед його повноти.
Тобі, бо в тобі з висоти гір я замикаю місто. Його нечутні вози, крики і дзвін ковадел. У намулі надвечір’я вже геть усе ніби зупинилося. Пильність Бога до нашої гарячки, плащ Бога, що прикриває людську метушню.
Тиші жінок, що вже є тільки плоттю, де достигає плід. Тиші жінок під покровом їхніх важких грудей. Тиші жінок, що є тишею всієї повсякденної марноти і життя – цього снопу днів. Тиші жінок, що є храмом та увічненням. Тиші, в якій прямує в завтра єдиний шлях, що веде куди-небудь. Вона чекає дитини, що розриває їй живіт. Тиші, в якій я складаю та замикаю свою честь і кров.
Тиші чоловіка, що зіперся на лікті, замислився й отримує тепер без витрат і виробляє сік думок. Тиші, яка дає йому змогу пізнавати і змогу нехтувати, бо часом добре, коли він нехтує. Тиші, що є відмовою від черви, паразитів і згубних трав. Тиші, що захищає тебе під час розгортання твоїх думок.
Тиші самих думок. Відпочинкові бджіл, бо мед уже готовий і має бути лише захованим скарбом, який дозріває. Тиші думок, що готують свої крила, бо погано, коли ти неспокійний чи то розумом, чи то серцем.
Тиші серця. Тиші почуттів. Тиші внутрішніх слів, бо добре, коли ти віднайдеш Бога, що є тишею у вічності. Адже він усе вже сказав, усе вже зробив.
Тиші Бога, схожій на сон пастуха, бо немає солодшого сну, дарма що начебто