Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери
відповідно до низки наказів нарешті закривали і коли, п’ючи чай або підраховуючи прибуток, вони лаялись між собою і просили провістити собі майбутнє, простягаючи долоні своїх безсоромних рук. Можливо, їм навіть провіщали й будинок, повитий квітами, де жили гідніші від них. Диво такого збудованого подумки дому полягає в тому, що в ньому живеш уже не ти, а твоє перетворене Я. Так само дивовижна й подорож, яка має змінити тебе. Та якщо я замикаю тебе в такому палаці, ти зберігаєш там свої давні бажання, давню злобу і давню огиду, ти кульгаєш там, якщо ти кульгавий, бо не існує магічних формул, щоб змінити тебе. Я можу тільки дуже повільно, вдаючись до примусу і до страждань, зобов’язати тебе змінитися, щоб ти розвинувся. А дівчина, що прокидається в простому й чистому приміщенні та позіхає там, не змінилася і, дарма що їй уже не загрожують удари, тепер без причини втягує голову в плечі, коли стукають у двері, а коли стукають знову, так само без причини сподівається, бо вже немає нічних подарунків. Уже не втомлюючись після своїх сморідних ночей, дівчата не радіють звільненню на світанку. Їхня доля відтепер, може, й бажана, але тепер вони вже не мають залежної від мінливих передбачень долі на кожен вечір, передбачень, які обіцяли їм у майбутньому таке дивовижне життя, якого вони не мали ніколи. Ось вони вже не знають, як погамувати раптові спалахи люті, ці результати брудного й нездорового життя, які находять на них усупереч їхній волі, як-от у забраних з узбереж тварин трапляються м’язові скорочення, які надовго замикають їх у собі в години, коли відбувається приплив. Коли на них нападає така лють, уже немає несправедливості, якою можна було б обурюватися, і ось вони миттю стають схожі на матерів, що в них померла дитина і тепер збирається в грудях уже непотрібне молоко.
Адже людина, кажу тобі, шукає власної насиченості, а не свого щастя.
LXIX
Мені пригадався образ здобутого часу, і я запитав: «Задля чого?» – і ось що відповів мені інший: «В ім’я культури». Неначе культура могла бути марними зусиллями.
Безумець той, хто вважає, ніби може відрізнити культуру від праці. Адже людина спершу відчує огиду до праці, яка стане мертвою частиною його життя, а потім до культури, що буде лише пустою грою, як-от безглуздям костей, які ти кидаєш, якщо вони не означають твоєї долі й не несуть із собою твоїх сподівань. Адже це не гра в кості, а гра в твої стада, пасовиська і золото. Отак і дитина, що робить собі пасочку з піску. Тут немає жменьки піску, а є цитадель, гора або корабель.
Звичайно, я бачив, як із насолодою відпочиває людина. Бачив, як спить під пальмами поет. Бачив, як воїн п’є чай у куртизанок. Бачив, як тесля на ґанку милується ніжним вечором. Звичайно, вони теж видавалися сповненими радості. Але кажу тобі: саме тому, що вони втомилися від людей. Це воїн, що слухав пісень і дивився на танці. Поет, що мріяв на траві. Тесля, що вдихав запах вечора. Вони перенеслися деінде. Звичайно, важливою частиною життя кожного з них була праця. Адже твердження, слушне про архітектора, що є людиною, яка підноситься й набуває свого