Доки світло не згасне назавжди. Максим Кидрук
Рута збентежилася. Що могло статися? Григір побив її? Дурниця. Бути такого не може. Навіть коли вона й Індія були зовсім малими, батько ніколи не підіймав на них руку. Міг прикрикнути, але жодного разу й пальцем не зачепив.
– Мам, я прийду. Все нормально. Ще ж не пізно. Мені треба трохи часу…
Аміна її недослухала:
– Негайно.
У Рути виникло відчуття, ніби всі її органи, смикнувшись, зсунулися на кілька сантиметрів донизу.
– Що трапилося?
– Ти потрібна своїй сестрі.
– Інді в Рівному? – Дівчина спинилася, втупилася в темну, ледь вкриту брижами гладінь озера. Вони розмовляли кілька годин тому, й Інді запевнила, що раніше за п’ятницю додому не повернеться. – Ма, вона сказала мені, що…
Телефон біля вуха видався підозріло тихим. Рута, поглянувши на екран, виявила, що мати розірвала зв’язок. Секунду-дві вона здивовано супилася, потім швидко набрала сестру. Виклик пішов, однак Інді не відповідала. І тоді Рута майже бігом припустила геть із Лебединки.
Попрямувала до ЦУМу. Там можна сісти на маршрутку й через дві зупинки вийти на Грушевського. Так буде швидше, ніж пішки.
Коли Рута проминула «Злату Плазу», телефон знову завібрував. Не подивившись на екран, дівчина притулила його до вуха та відповіла:
– Мам! Алло! Що сталося?
– Привіт…
– Хто це?
– Лара, – у голосі бринів сум навпіл із розчаруванням. – Це ж я. Не впізнала?
Від несподіванки Рута ледь не заточилася. Серце пропустило удар, а тоді закалатало з подвійною силою. Вона справді не впізнала й тепер розгубилася, як реагувати.
Хлопець неправильно потрактував її мовчанку:
– Не клади трубку, будь ласка! Вислухай мене.
Рута й не збиралася, проте продовжувала розгублено мовчати. Лара, підбадьорений тим, що Рута не обірвала розмову, вже спокійніше запитав:
– Чого така захекана?
Дівчина затамувала подих і швидко кинула:
– Поспішаю. Кажи, що треба.
– Де ти? Треба поговорити.
– Ми вже поговорили, – попри намагання, Рута не могла опанувати себе. – І, по-моєму, я пояснила, що не хочу тебе бачити.
– Так, я знаю. Я повівся, як… козел. І тому хочу попросити вибачення. Ну, тобто…
Він принишк. Рута притискала телефон до вуха так, нібито від сили натиску залежало, що вона почує. Спливло кілька нескінченних секунд, доки хлопець ледве чутно мовив:
– Я хочу зустрітися.
Рута аж здригнулася. Спершу мама, а тепер він. Голос звучав дивно – сторожко, розгублено й дуже самотньо. Щось скоїлося, здогадалась вона та майже запитала про це вголос, але стрималася.
– Хочу почати спочатку, – долинуло з телефона. – Обдумаємо все й разом вирішимо. – Він зам’явся. – Ти ж іще не зробила… ну… не зробила?
– Це тебе не обходить.
Рута вистрелила відповіддю автоматично, не замислюючись, сама ж тим часом насупилась, аналізуючи почуте. Лара хоче залишити дитину? Чи це їй здалося? Щось