Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява
того самого не дістаю.
– Ми шукаємо справжнього фахівця своєї справи, бо в день готуємо до півсотні рекламних текстів різного роду…
– Просто «різних», – перебиваю Олену. І бачу: вона не розуміє, що я кажу. – «До півсотні різних рекламних текстів» – це я вже вас редагую, – пояснюю, усміхаючись. «Майстра своєї справи» замість «фахівця» уголос не правитиму, миттю знаходжуся.
Люта вдає, що не чує мене.
– Назвіть три слова, що характеризують вас як фахівця, – пропонує.
Тим часом мій погляд прикипає до її лівої руки, котра за весь час, що ми «співбесідуємо», не зробила ані руху. Й от я бачу, так, я в цьому переконана, в рекрутерки протез, який дуже схожий на справжню кінцівку. Дві золотих каблучки на штучних пальцях, – виглядає це дещо моторошно.
Цієї ж миті додумуюся, що саме відрізняє рекрутерку від керівниці-ейчарки: в кутиках її очей приховані сумніви.
Я не гублюся:
– Відповідальна, відповідальна й ще раз відповідальна, – вирішую не лукавити.
– Не замало як для фахівця?
– Саме впору.
– Якою є причина вашого звільнення з попередньої роботи?
– Фінансова.
– Вам мало платили?
– Так.
– А ви заслуговуєте на більше?
– Так. – Подумки собі аплодую.
– Дякую, – каже Олена. Але то просто слово, ні за що вона, звісно, не дякує. І мене це зачіпає. Пустопорожність слів – те, з чим миритися важко.
«Ти чого чіпляєшся до слів?!» – часто злився мій другий чоловік, не філолог Сашко, а митник Максим.
«Не говори того, що нічого за собою не несе», – гримала я. «Терпіти не можу говоріння задля говоріння без сенсу і суті. Пуста трата часу», – пояснювала я.
«Та йди ти», – тільки й кидав він. Ми так і не порозумілися. Для мене кожне слово має вагу. Бо навіщо тоді людям здатність висловлюватися? Мова не для того, щоби нею, як мітлою, махати: помахав-помахав, а подвір’я не замів. Мова – то щоразу результат.
– Залишаю вас для заповнення анкет, – рекрутерка встає з-за столу, притуливши ліву руку до боку. Правою поволі збирає папери. – Про остаточне рішення ми повідомимо вас протягом двох найближчих днів. Очікуйте.
Он воно як, гніваюся подумки. Мої терзання щодо невизначеності мусять іще потривати. Аж два дні. Чи – тільки два дні?
2
Я вбираю найкращу сукню-футляр із «відділення» в шафі «офісний жіночий одяг». Чіпляю до коміра улюблену прикрасу – маленький, ледь помітний жовто-блакитний прапорець у бронзовій (дуже схожій на золоту, хі-хі) оправі, подарунок подруги-майданівки2. Взуваюся в туфлі-човники на середніх підборах. Роблю останній виверт біля дзеркала й виходжу в місто – сьогодні мій перший робочий день у компанії «АтлАс»! А мрії таки збуваються, сказав-то хтось із пересвідчених.
Учора близько полудня прозвучав обіцяний дзвінок, і в слухавці я почула пожадане: «Віра Олександрівна? За результатами глибинних психологічних тестів, а також двох співбесід зі спеціалістами ейчар-відділу
Майданівка – учасниця Революції гідності.