Вовки Кальї: Темна вежа V. Стивен Кинг
ласка Божа, але я не вірю, що навіть ви на таке спроможні: вбити дітей, коли до цього дійде. А якщо й спроможні, то не всі з вас. Також ми не можемо спакуватися й піти на захід (чи в будь-який інший бік світу), бо змушені залишити тут наші ферми. Вовки неодмінно спалять усі наші садиби і все одно поїдуть за нами, щоб відібрати дітей. Їм потрібні діти, бозна-чому, але потрібні.
– Як не крути, все впирається в одне: майже всі ми фермери. Ми сильні, коли наші руки працюють на землі, й слабкі в усьому іншому. У мене й самого двоє діточок, по чотири рочки їм, і я їх дуже люблю й не хочу втратити жодне. Але я готовий віддати одне дитя, щоб зберегти друге. А також свою ферму. – Серед чоловіків розлігся гомін згоди. – А що нам ще лишається робити? Я кажу так: розізлити Вовків було б найбільшою нашою помилкою в житті. Звісно, якщо ми не можемо їм опиратися. Якби це було можливо, я б сам став на герць. Але я гадаю, що це неможливо.
З кожним словом, що його промовляв Гейкокс, Тіанове серце стискалося. Цей чоловік руйнував його задуми! О боги й Людино-Ісусе!
Підвівся Вейн Оверголсер – найуспішніший фермер Кальї Брин Стерджис, доказом чого слугувало чимале випнуте черево.
– Послухайте, що я вам скажу.
– Слухаємо, сей, – забурмотіли чоловіки.
– Я скажу вам, що ми маємо робити, – мовив він, обводячи всіх поглядом. – Те, що ми робили завжди, от що. Хтось із вас хоче поговорити про опір Вовкам? Ви що, подуріли, люди добрі? Чим ви збираєтеся воювати? Списами й каменюками, кількома луками й палицями? А може, чотирма древніми іржавими пукалками, як оця? – Він рвучко показав великим пальцем на Айзенгартову рушницю.
– Не кепкуй з моєї рушниці, синку, – попередив Айзенгарт, але його усмішка була сумною.
– Вони прийдуть і заберуть дітей, – сказав Оверголсер, роззираючись. – Не всіх, лише декількох. А потім дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть на довше. Так було і раніше, тож я кажу, хай так буде і надалі.
Слухачі несхвально загомоніли, але Оверголсер терпляче чекав.
– Двадцять три чи двадцять чотири роки – не має значення, – сказав він, коли гамір вщух. – Все одно це досить багато часу. Мирного часу. Схоже, ви, люди, дещо призабули, то я нагадаю. По-перше, діти – як врожай. Скільки б їх не було, Господь завжди посилає новий. Я знаю, це звучить жорстоко. Але саме так ми жили та житимемо й далі.
Чекати наступної колективної відповіді Тіан не став. Якщо дозволити цьому зайти надто далеко, в нього не буде шансів переконати їх, що боротьба конче необхідна. Тож він підніс опопанаксове перо догори і проговорив:
– Послухайте, що я скажу! Благаю, слухайте!
– Просимо, сей, – відповіли вони. Оверголсер недовірливо зиркнув на Тіана.
«І правильно, що так дивишся, – подумав фермер. – Бо я вже по горло ситий боягузливим здоровим глуздом, так, ситий».
– Вейн Оверголсер розумна і успішна людина, – мовив Тіан, – і мені прикро, що доводиться йому заперечувати. До того ж йому стільки років, що він міг би бути моїм батьком.
– Але він не твій батько!