Вовки Кальї: Темна вежа V. Стивен Кинг
ти куди? – спитав Геддон, і Гедда луною повторила: – Ма-мо, ти куди?
– Не будьте такі цікаві, – відповіла Залія. – Подивіться за маленькими.
– Чому-у-у-у? – завила Гедда. Науку скиглити вона опанувала досконало. Якщо так триватиме і далі, то одного дня мати її відлупцює.
– Бо ви найстарші.
– Але…
– Стули пельку, Геддо Джефордс.
– Ми наглянемо, ма, – запевнив Геддон. Її Геддон завжди був поступливим. Можливо, в голові в нього було менше мізків, ніж у його сестри, але мізки – це ще не все. Далеко не все. – Хочеш, ми білизну довішаємо?
– Гед-дон-н-н-не… – Його сестра. Знову те огидне скавуління. Але Залії було ніколи її сварити. Одним швидким поглядом вона скинула на решту дітей: п’ятирічних Лаймана і Лію, дворічного Аарона. Аарон радісно бабрався у грязюці, стукаючи камінчиками. Він був рідкісною дитиною, одиначком, і всі жінки в селі їй заздрили. Бо Аарон завжди буде в безпеці. А от решта, Геддон і Гедда… Лайман і Лія…
І раптом вона зрозуміла, чому чоловік вернувся додому посеред білого дня. Поки йшла, молилася богам, щоб її здогад себе не виправдав, але, коли зайшла до кухні й побачила, яким поглядом він дивиться у вікно на дітлахів, підозри переросли у впевненість.
– Скажи мені, що це не Вовки, – хрипким голосом зажадала вона. – Скажи.
– Це Вовки, – відповів Тіан. – Енді сказав, що вони будуть тут за тридцять днів – один місяць. А щодо такого Енді ніколи…
Але продовжити він не зміг: Залія охопила голову руками й пронизливо закричала. Так гучно, що Гедда на задньому подвір’ї підхопилася й зібралася було бігти до будинку, але Геддон її зупинив.
– Вони ж не забиратимуть таких маленьких, як Лайман і Лія, правда ж? Можливо, Гедду чи Геддона, але ж не моїх крихіток? Їм же ще півроку до шестиріччя!
– Вовки й трирічних беруть, ти ж знаєш, – то стискаючи, то розтискаючи кулаки, сказав Тіан. Те почуття все наростало, було сильнішим за звичайний гнів.
Вона подивилася на нього заплаканими очима.
– Можливо, настав час сказати «ні», – не впізнаючи власного голосу, рішуче мовив Тіан.
– Як? – прошепотіла вона. – Як, в ім’я богів, ми зможемо це зробити?
– Не знаю. Але підійди до мене, жінко, прошу тебе.
Кинувши через плече останній погляд на п’ятьох дітей на задньому подвір’ї, неначе хотіла пересвідчитися, що всі вони ще там, що Вовки їх не забрали, вона пішла через вітальню до нього. Дід куняв у своєму кріслі біля згаслого вогнища, пускаючи слину з беззубого зморшкуватого рота.
З вікна вітальні було видно хлів. Тіан попросив дружину наблизитися й показав пальцем.
– Бачиш? Бачиш їх, жінко?
Авжеж, вона бачила. Тіанова сестра, шість із половиною футів заввишки, стояла зі спущеним верхом комбінезону. Її великі груди виблискували краплями води з дощової діжки. У дверях хліву стояв Залман, брат самої Залії. Його зріст сягав семи футів, як у Лорда Перта. Він був високий, як Енді, й мав так само бездумне обличчя, що