Надія. Гонконґ. Катарсис. Галина Горицька
от, бачиш? – задоволено промуркотів Женя.
Дівчина раптом відчула, як сильно він старається їй сподобатись і догодити. Насправді зробити так, аби їй було комфортно. Аня обережно поклала свою долоню на Женіну. Він підняв на неї очі, повні ніжності, так, що навіть капала на серветку ота ніжність із його погляду.
«Що зі мною, – подумала Аня, – адже я сама його не підпускаю ближче. То, врешті-решт, кохаю я його, чи ні?» Вона примружилася, ставлячи собі ці запитання, такі притаманні молодим дівчатам, які вирішують свої долі. Адже насправді в пубертатному періоді молодості від кожного слова й руху залежить, як розвиватимуться події. Це в дорослих усе налагоджено й монотонно: сім’я-робота-вечеря-сон-сім’я-робота-тєлік-вечеря… А в молодих дівчат, що тільки вирішують щось там для себе… Аня була розгубленою: з одного боку, Женя їй дуже подобався, вона майже любила його, не даючи собі випити останньої краплі приворотного зілля, бо знала його різкість, інколи – грубість, зверхність… Однак зараз вона відчувала ніжність і закоханість до Жені. Чи дозволити цьому почуттю укорінитись у її серці, чи відмахнутися від нього, як від настирної мухи?
– Вибач, я відчуваю, що не можу тобі дати зараз того, до чого ти звикла… – ніби читаючи її думки, серйозно проказав юнак.
– Ну що ти… Перестань. Просто я не знаю, як це їсти…
Щось змінилося після вечері, ніби спало напруження останніх, азійських днів. Аня вже не сахалася Гонконзького колориту й із задоволенням роззиралася навкруги. Навіть плин думок загальмував і перестав бентежити своєю відвертістю. Настав період затишшя та спостерігання. Білки, жири та вуглеводи почали перетравлюватись і трансформуватися в енергію, надаючи мозку хвилини благосного відпочинку.
Справжній чоловік в очах Ані мусив забивати цвяхи, заробляти гроші й кермувати машиною. Це були обов’язкові умови подружнього щастя, сформовані Аніним дитинством, згадками про батька й уявленнями жіночої половини її родини. Хоча для Аніної мами суповий набір справжнього мужчини доповнювався ще вмінням викопувати картоплю на дачі й не хапатися щомиті з ойканням за поперек. Це було так само важливо, як чисті шкарпетки для мами Жені, або наявність валютного рахунку для Аніної найближчої подруги – Каті. Кожному своє.
Однак коли після вечері вони повернулися до свого номера й Аня наважилася запитати в Жені про почуту нею напередодні розмову, почула у відповідь: «Не сунь носа не у свої справи» і побачила вбивчий зверхній вираз його холодних очей – щось ураз перемінилося в ній, і перестали бути важливими і цвяхи, і гроші…
– А от, цікаво, що буде, якщо я розповім в аеропорту поліції про цю розмову? Ти їм також скажеш, щоб не сунули носа у твої справи?
– Ти зовсім здуріла?
– Та ні… Я ж твоє прикриття, як я розумію, а отже, маю право знати.
– Право? Право знати? – скривився хлопець, вмить стаючи чужим і грубим.
– Не підходь до мене, – враз злякалась Аня, – я кричатиму.
– Ну-ну, – всміхнувся Женя й з удаваною байдужістю присів на тумбочку, демонстративно склавши руки на грудях, тим самим даючи зрозуміти, що