Надія. Гонконґ. Катарсис. Галина Горицька
аби ти стала розумнішою, бо мені з тобою ще жити й жити, – відказала та ображено й задерла носа.
Аня згадала університетських модниць, які часто надягали на себе все, що в них було найкращого, й так ходили на навчання. Навіть ті, що мали найкраще, і того найкращого в них було багато (юристки й міжнародниці), навіть вони не втримувались й надягали разом і Луї Вітони, і Шанелі і ще щось, незрозумілої для Ані етимології. Дівчина роззявила рота й дивилася на гонконзьких ціпочок, що випурхнули з офісів, щоб чимшвидше опинитися у своїх оселях, а якщо дома на них ніхто не чекає, продовжити «соціальне» життя в ресторанах і барах. На них не було жодного брендованого одягу, однак вигляд вони мали значно елегантніший і красивіший за університетські ялинки.
Їй набридло сидіти під кондиціонерами на холодному мармурі фонтана й вона вирішила, нарешті, вийти на вулицю. Вогке й тепле покривало ночі відразу обгорнуло її. Аня довірливо подивилася на стіни хмарочосів, ніби питала дозволу, чи можна біля них переночувати, але було ще зарано. Поруч ходили люди, і їй також треба було кудись іти, аби не порушувати правила гри, як їй здавалося, броунівського руху. На посиденьки в барі грошей не було, тож треба було поспішати кудись, вдаючи, що дома чекає на неї тепла вечеря й затишок. І насправді так і було, тільки за тисячу кілометрів звідси…
Аня відчула, як сильно скучила за матусею. Вони були нерозлучними подругами, та й розділяло їх якихось двадцять років. Це саме мама поїхала з нею на вступні іспити й чекала на доню під дверима екзаменаторської, це вона втішала її, коли та зрозуміла жалюгідність свого гардероба перед шатами інших однокурсниць. Мама завжди вважала, що Аня мусить вдало одружитися, народити діток якнайшвидше, накупити гарного одягу й бути завжди при молодому коханому чоловікові. «Ой, як ти здивуєшся, коли я тобі розповім про Женю…», – подумала Аня. Тут-то її й наздогнало це сумнозвісне «хелльо», яке переслідуватиме ще довго.
Доки Аня йшла кудись уперед і згадувала маму, вона зайшла в якийсь темний бар, де на крихітних столиках стояли холодні бляшанки пива. Втомленій і виснаженій Ані дуже захотілось того пива… Вона потяглася до однієї з бляшанок, взяла її й роззирнулася навсібіч, чи ніхто не накинеться на неї з криками: «Це не твоє, брудна волоцюжко!» Навкруги не було ані душі. Вона вже збиралася відкрити бляшанку, як із темряви виплила усміхнена брудолиця повія й проговорила медово: «Хєлльо». До неї потягнулись її руки. Звідусіль потягнулися руки з довгими гострими пазурами замість нігтів. Аня відчула, як чиїсь вологі соски впираються між її лопатками, і з криком вибігла геть. З темряви ночі, погані на світ.
«Хелло», – здається хтось кричав їй услід і заливчасто сміявся. Вона не наважилась озирнутися.
Ані вдалося дістати кілька місцевих долярів. Це було якесь диво: купуючи дешевий жетон на пором в автоматі, вона натиснула на кнопку «Решта» й отримала крім півтора долара, які мала, ще п’ять. Свідомість відразу її попередила, аби вона не розповідала про