Марічка. Київ. Зрада. Галина Горицька
обличчя й тіла, чи ті брешуть, а чи щирі на співбесіді в Коби[3].
Насправді Марічка не чула того саме в момент, коли її мама зосталася наодинці після знайомства свого майбутнього батька з його майбутнім тестем. Бо не була навіть в утробі матері. І навіть у проєкті. Тоді, про що вона ніколи не взнає, дідусь тільки обережно зауважив, знявши тяжкі окуляри в роговій оправі й узявши доцю за руку, що той, кого вона лагідного весняного вечора привела в дім, – потенційно деструктивний.
А вже потім кожного разу після того, як батько віддалявся й пропадав, щоразу з’являючись, наче й не було нічого, стоячи на порозі їхньої квартири, що вже поступово ставала сімейним гніздом майбутнього професора та генерала, невинно натискаючи дверний дзвоник, Марічка регулярно чула з вуст мами оці слова, що падали на батька, не завдаючи йому жодної шкоди: «нарцис», «психопат», «ти нічого не почуваєш до мене?..», «як так можна!». Вони ніби стікали по його шкірі, як краплі дощу. Дощику з маминих сліз і болю. Але вже було запізно, бо спочатку на руках, а потім за руку мама тримала її, Марічку. Плід кохання золотокудрої красуні, дочки військового психолога й – емоційно відчуженого науковця, її батька.
«Хм. Кохання – то єдине, через що, мабуть, можна дозволити бути собі нещасною, – констатувала Марічка. Кава свистіла й починала пахнути гіркою карамеллю. – Головне не перетримати й вчасно зняти те кохання з вогню».
Знову задзеленчав телефон. Марічка потягнулася через барну стійку, як кішка, тонкими довгими пальчиками до свого айфона останньої версії, ледь не гепнувши на каррарський мармур статуетку Лалік.
– Женщіна, чи не надумали ви піти на горнятко кави зі мною в «Мілк»? – весело щебетала слухавка голосом її подруги Алекс, що, судячи з голосу, вже пригубила іскристого та білого замість чорної й гіркої.
– Яка я тобі женщіна? – надула губки Марічка.
– Ну, гаразд. Молода жінка..? – почувши неладне в голосі подруги, намагалася підлаштуватись Алекс.
– Нє, думай ще, – засміялася Марічка.
– Мені, знаєш, на роботі вистачає розумового процесу, – набурмосилася подруга. – До ранку поринала у світ цифр і політичних технологій. Ти як? Борис так і не написав?
Тут треба зробити ліричний відступ і прояснити ситуацію. У цій банальній життєвій історії, дешевій кальці, якщо, звісно, життєва, тобто банальна історія (бо життя, шановні, здебільшого банальне й нічого іншого, крім основних віх, фізіологічних процесів, збочень, найпоширеніших почуттів, на кшталт злості, кохання, задоволення та розпачу, середньостатистична людина не переживає в ньому), може бути дешевою калькою на «Майстра і Маргариту», Майстра звали Борисом…
Нормальне ім’я. Нормальне російське ім’я для сибірського юнака з Бійська Алтайського краю. Борис із Бійська. Що ж… Судячи з усього, в батьків було почуття або гумору, або алітерації. Але, ні-ні, шановні, ми про це не скажемо Марічці, хоча про це й перешіптуються
3
Так Йосиф Віссаріонович після того, як прийшов до влади дозволяв називати себе тільки наближеним особам.