Марічка. Київ. Зрада. Галина Горицька
притягнув її (за якоюсь вечерею з другом-гоміком), тендітну й тонку, мов та статуетка Лалік, до себе й поцілував ніжно в сонну артерію, що билася живчиком. Ледь торкнувся губами до шовкової шкіри на шиї, але Марічка встигла вдихнути його аромат. Увібрати в себе всім єством. І тут понеслася карусель… Та сама, яка примушувала її серце ошаленіло калатати, а очі – горіти аж три місяці. Та сама, що тепер спонукала пити Гідазепам і пірнати зі сподівання й надії у відчай і навпаки. Проте то вже була не приємна літня карусель у парку, а якісь американські гірки…
Дівчисько одягло сукню. Вона ненавиділа цей елемент жіночого гардероба й чимдуж уникала всього жіночного, вдавано-святкового, вигадливого. Її і без того помічали. Зауважували. Проводжали поглядом. Іноді навіть свистіли вслід і найхоробріші, котрих не лякало, що ця жінка нагадувала диво-діву з журналу своєю плавністю, тонкістю, текучістю ходи й таємничістю довгих зазвичай не нафарбованих вій, навіть намагалися познайомитися. Хотіли пригостити кавою, запрошували на вечерю, зупиняли свої автівки поруч із нею, опускали віконне скло й пропонували підвезти:
– А куди?
– Та будь-куди, пані. Куди ви скажете…
– А якщо мені на Троєщину? – лунко сміялася Марічка. – Або і ще далі? Наприклад, у Вишневе?
– Та будь-куди, пані…
Однак Марічка Богданівна ігнорувала всіх.
Вона надивилася на своїх батьків і ще в дитинстві вирішила: «Ніколи. Ніколи я не слідуватиму за своїм серцем. Воно нерозумне. Оте, жіноче»… Марічка боялася кохання, як вершник боїться сісти в сідло після страхітливої травми, завданої диким створінням – конем. Ні, вона не падала ще жодного разу й не збиралася. Їй вистачило сліз мами. Вона росла розумною й до біса раціональною. Вкрай виваженою дівчинкою. В оточенні книжок і здорового сну. В оточенні наук і вищих освіт.
І коли на її шляху трапився чудовий і такий самий виважений чоловік, її чоловік, вона не істерила, ні… Вона так само міцно спала ночами, так само добре харчувалася правильною їжею. Ніякі почуття не заважали їй навчатися й жити своїм життям, бо ані почуттів, та ба – навіть емоцій не було.
– Привіт, – коротко кинула Марічка подрузі.
– Сідай, – по-діловому скомандувала та. Я зараз допишу одного бізнес-листа й закінчу працювати.
Марічка вмостилася на звичний для неї барний стілець, закинувши тонку праву ногу на іншу, таку саму тонку й ні чим не гіршу – ліву та почала стежити за пальцями подруги, що швидко бігали по клавіатурі її «Мака».
Алекс була коротко стриженою брюнеткою й нагадувала Марічці героїню з «Леона-кіллера». Марічка ж виступала її анахроністом. Протилежністю. Коли вони були разом – на обох дивилися ще більше, ніж поодинці на кожну. Довговолоса русява пані з плавними вигинами тіла й друга пані – котрій так личило каре та чокер, що вона носила не знімаючи ні вдень, ні вночі.
Алекс ще вірила в кохання. В неї були чудові батьки, які все життя прожили разом. Гіперпростір Алекс,