Ліля. Париж. Кохання. Галина Горицька
її честь. Круть?
– Оці твої слівця сучасні… І звідки ти їх приносиш постійно?
– Ну це не тюремний жаргон. І на тому дякуй. І на тому, що не назвали тебе Ліадейн. Звісно, батько мені цю ідею «задвинув», коли я тільки завагітніла. До речі, щодо хлопчика у нього зазіхань на авторське право придумувати ім’я не було. Може, тому всю вагітність я сподівалася на хлопчика…
– Красно дякую!
– Не злися. З ім’ям Ліадейн тебе б у школі розтерзали. Я – вчителька. Повір мені, діти – найжорстокіші людські створіння. Це, коли вони виростають і взнають, що таке біль, стають м’якішими чи втомленішими… А дітьми люди – як струна, що перерізає горлянку, і сама того не знає, – невинні й кришталево жорстокі…
– Тобто от ніяк мені б не прожити було Ліадейн?
– Це ж не Даздрапєрма[44]… Ось вона – за милу душу.
– Ну придумали мені б псевдонім сімейний – як Ларису в дитинстві називали Лесею, і вона потім його взяла для творчості. Називали б мене Ліадейн…
– Лілю, дитинко, ну чого ти така? Навіщо злишся? Міша покійний хотів, аби тебе так звали – він просто марив цією ідеєю. І ти ж знаєш, тітка його була Ліадейн по паспорту, але я хотіла тобі кращої долі, серденько…
– То я тепер буду Ліадейн! І крапка!
Крити було нічим. Я й справді не була кваліфікованим істориком, і мені справді ну дуже хотілося вірити в те, що легенда з Ліадейн – не якась там вигадка. Тож я, прагнучи цього, несвідомо стягувала до купи матерію сукні джерельних фактів, якої бракувало, прикриваючи своїми фамільними легендами ті частини оголеного тіла історії, котрих також бракувало. Я вирішила змінити тему:
– То чому? Ну, чому ваш Рупхерт Третій Пфальцський…
– Він став Рупхертом Першим після коронації…
– Ну нехай так! То чому він поперся вже коронований до Гайдельберґа? Адже, король всія Священної Римської міг вибрати собі й більший замок, чи не так?
Німець розсміявся, але терпіння остаточно ще не втратив.
– А куди він повинен був поїхати на вашу думку?
– Ну, не знаю… Навкруги стільки замків!
– Це цікаво… Гаразд. Наприклад?
– Ну хоча б в Ельц!
– Гадаю, лицарі з династії Ельц не дозволили б[45]…
– Я не знаю. Нойшванштайн[46]?
– Ви знущаєтесь? Він побудований досить недавно, і не треба згадувати Гогенцоллерн[47], бо тут зійшлися обидва чинники: недавно побудований, та й пруські королі були б проти. Ви повинні зрозуміти одне: кожен замок хтось будував і комусь належав і до того ж – на певній німецькій землі. І в основному для досить утилітарних цілей: або захисту території від загарбників, або задля іміджу. Однак то пізніше. Ви знаєте, що тільки графи могли будувати замки[48]?
– Стривайте… Тобто король не міг оселитись у якомусь із замків на свій вибір?
І ось тут, здається, мій співрозмовник нарешті таки втратив терпіння.
– Звісно ні! І, як я вже казав, консолідованої імперії як такої
Одне із самих незвичних імен Радянського Союзу. Даздраперма – Да здравствует первое мая (рос.).
Один із найзнаменитіших замків Німеччини. Розташований у землі Рейнальд-Пфальц і побудований в ХІ ст. для охорони дороги, що проходить уздовж річки до Мозелю з внутрішніх районів могутнього гірського масиву Айфель. З часів свого заснування замок належав родині фон Ельц і ніколи за всю свою історію не міняв власників. Це прізвище вперше згадується в документах 1157 р., коли німецький аристократ Рудольф фон Ельц показав дарчу імператора Барбаросси. Відтоді й по сьогодні Ельц належить нащадкам знаменитого барона.
Іще один із найвідоміших замків Німеччини, побудований на замовлення останнього короля Баварії на землях, що межують з австрійськими Альпами. Славиться тим, що був створений на знак пошани до Р. Вагнера, котрого обожнював правитель. Всередині зберігається безліч чудових картин на біблійну й міфічну теми про Нібелунгів, виконаних у стилі фресок на стінах. Також характерним є всебічне використання символу лебедя як непорочності, з котрим себе уособлював Людвіг ІІ. Безперечно один із найпрекрасніших замків Німеччини (на думку автора).
Старовинний замок-фортеця в землі Баден-Вюртемберг, за 50 км на південь від Штутгарта. Бáтьківщина Гогенцоллернів – династії курфюрстів Бранденбурга (1415–1701), потім королів Пруссії (1701–1918) і німецьких імператорів (1871–1918).
В ХІ ст. по всій імперії утворилася велика кількість невеликих замкнених округів, які по суті були дрібними незалежними державами. Якщо землевласнику надавався графський титул, і тим самим врядування державними справами, в такому разі мешканці його території підпадали під його владу. Титул графа поступово ставав спадковим, і в імперії виділилося кілька заможних сімей, наділених владою. Графські володіння примножувалися завдяки династичним шлюбам і спадковості. Землі концентрувалися в руках низки сімей. Їхні представники спочатку як графи, а пізніше як місцеві володарі, отримали виключне право збирати військо й будувати замки, котрі в Середньовіччі для війська були практично неприступними. Таким чином, той, хто володів замком, був при владі та в країні. Виключні права на будівництво замків-фортець було надано місцевим володарям в 1200 р. А ось право обрання короля було закріплене за ними ще раніше – на початку ХІІ ст. Тому, на думку автора, і не змогла утворитися централізована влада в імперії, бо володарі «на місцях» мали таку саму владу й авторитет, як і король, якого вони обирали.