Ліля. Париж. Кохання. Галина Горицька
копирсатися в замку. Це тривало досить довго, і мені здалося, ніби ті двері мають просто вибухнути й розпастися на друзки, відкриваючи нам дивовижний світ неприступних льодяних альпійських гір і готичних смерек, коли, нарешті, йому вдасться їх відкрити. Однак нічого такого не сталося. Він просто завмер на якусь мить, і зі страшним скрипом ті двері трохи причинилися. Ці двері завтовшки, готова заприсягнутися, були більші за середньовічні стіни цього собору.
Я вже бачила такі двері не один раз і проходила повз них, бо написане на кшталт: «Стороннім вхід заборонено», «Тільки для персоналу», «Немає входу» – не просто унеможливлювали взнати законним шляхом, що ж за цими дверима?.. Було щось інше. Більше. Щось із дитинства. Миттєва капітуляція перед тим, що заборонили, усвідомлення того, що навряд вдасться взнати, що за цими дверима, а отже, там щось нецікаве. Значить, там кімната зі швабрами, куди – зась. І тільки дрібним злодюжкам і видатним авантюристам є доступ, таким, як Ніколь Бонне[39], тим, що Клеопатра й Санта Клаус[40], а всім іншим… Ну написано ж вам: зась? Так ви і не лізете.
Аж тут мене осяяло.
– Це ж башта церкви Святого Духа[41]?
Швабець хитро всміхнувся.
– Але як? Вона ж у діаметрі масюпусінька… Я ж кчора підіймалася на неї як туристка і навіть не помітила цих дверей…
Він склав руки на грудях і все усміхався, ніби торжествуючи над моєю здогадкою. Я зрозуміла, що він радіє з мого здивування й того, що мені відкрилося щось нове. Врешті-решт він відповів:
– Є такі самі й у вашому Секр Кьор, і в Нотр Дамі…
– Ми просто не помічаємо їх, еге ж?
– Еге ж…
– Хоча тепер мені здається я точно бачила такі двері з надписами, що забороняли заходити всередину.
– Може бачили, а може й ні. Людям притаманно не бачити того, що ставить зайві запитання.
Німець знизав плечима. Крізь дах пробивалося проміння сонця на схилку, яке сплітало своїм сонячним павутинням навколо його макітри німб.
7
Якщо описати ту кімнату, де я була, вистачить кількох слів: крихітне приміщення з круглими цегляними стінами посеред вежі найвідомішої церкви швабського пфальцграфства. Я забула вказати всього одну річ: зусібіч того приміщення стирчали пожовклі скручені сувої пергаменту – від самої підлоги аж до самісіньких сонячних променів вікон. Кімната нагадувала їжака, вивернутого колючками всередину.
– Це архів? Його ж ніби перенесено до університету?
– А ви кмітливі, – знову розплився в усмішці мій візаві й хитро усміхнувся. – Мені навіть буде якось неприємно вас розчаровувати. Може, й не варто?
Я поморщилась, намагаючись з’єднати в одне ціле всі факти, що я знала.
– Так… Собор Святого духа в Гайдельберзі. Прародич Палатинської бібліотеки. Ну як прародич… Власне, із собору ця збірка епохи Відродження й почалася. В 1430-му, якщо вірити джерелам, курфюрст Людвіг ІІІ заснував так звану шрифтову бібліотеку прямо в соборі, бо в ньому було добре освітлення для читання. А потім вже його
Головна героїня муві «Як украсти мільйон».
Ідеться про нетрадиційне мислення, а відтак – нетрадиційні способи досягнення точки призначення. Клеопатра якось використала скручений килим, а Санта регулярно користується димоходом.
Найбільший і найвизначніший храм у Гайдельберзі, розташований у районі Старого міста посеред Ринкової площі, недалеко від замку. Його вежа панує і формує разом із восьмикутною вежею замку образ міста. Побудований із червоного неккарського пісковика зальний храм із бароковими дахом і баштовими куполами вважається абсолютно унікальною будовою високого художнього класу.