Володимир Івасюк. Парасковія Нечаєва

      можуть настати і такі часи,

      коли нашої мови

      не буде пам’ятати

      навіть найменший соловейко.

      Тому не можна покладатися

      тільки на солов’їв, дитино.

      Попри всі декларації й статтю в Конституції України державна мова й далі залишається на рівні робочого інструменту – ну, як халат для медика: закінчив зміну, зняв і… забув. Можна розмахувати кулаками з цього приводу, можна раз на рік влаштовувати свята української мови – прочитати вірші, поспівати пісень, ще раз виплакатися. Проте стан справ тільки погіршується – он навіть у Львові вже української чути набагато менше: переселенці зі Сходу розмивають українське мовне середовище. А як до «останнього патрона» тримаються на своїх рубежах ті, хто прожив в Україні мало не біблійні 40 років, а все ж не захотів вивчити мову народу, частиною якого став. І навіть діточки 2–3 роів, чиї батьки народилися, виросли й вивчилися вже в Українській державі, рідною мовою мають мову ворога – російську. А є ще один бік, так би мовити, за деревами не видно лісу. Це тоді, коли й слова нібито українські, й мовна інтонація теж, а від мови – одні скалки: це панує суржик. І межі його панування розшиюються, а не звужуються.

      Причин цього явища багато, і час проаналізувати їх чесно й глибоко: соціологам, психологам, політологам, які володіють відповідним інструментарієм й можуть це зробити фахово, щоб виправити становище.

      А нам, тим, кому боляче за долю рідного слова, часом варто звернутися до прикладу наших попередників, які протягом кількох століть стояли «на сторожі Слова» і зберегли його, збагатили прекрасними літературними творами.