Лише час підкаже. Джеффри Арчер
вернувся із Західного фронту, все змінилося. Я навіть не впевнена, що він второпав, хто я така, коли запросив мене на танці одного суботнього вечора до «Пале», але, якщо бути справедливою, мені й самій довелося двічі впевнитись, щоб його впізнати, бо він відпустив собі вуса, а волосся зачісував, як Рональд Колмен[1]. Того вечора він не дивився на жодну іншу дівчину, окрім мене, та коли ми танцювали останній вальс, я вже напевне знала, що це – лише питання часу, коли він попросить мене вийти за нього заміж.
Артур тримав мене за руку по дорозі додому, а коли підійшли до вхідних дверей, спробував мене поцілувати. Я відсахнулася. Адже преподобний Воттс часто мене напучував, що треба залишатися чистою аж до того дня, коли вийду заміж, а панна Мандей, наша реґентка, попередила мене, що чоловіки хочуть від дівчат лише одного, а коли це отримають, то швидко втрачають до них інтерес. Я часто питала себе, а чи панна Мандей не казала це, виходячи з власного досвіду.
Наступної суботи Артур запросив мене до кінотеатру, щоб подивитися на Ліліан Ґіш у «Зламаних квітах», і хоча я дозволила йому обійняти себе за плечі, цілувати все ж заборонила. Він і не пручався. Правду кажучи, Артур був тоді занадто сором’язливим.
Ще наступної суботи я таки дозволила йому поцілувати себе, але коли він спробував залізти під блузку, відштовхнула нахабу.
І не дозволяла йому цього робити, доки не запропонував мені руку і серце, купив обручку, а преподобний Воттс двічі не оголосив про майбутній шлюб.
Мій брат Стен сказав, що я була останньою незайманкою по наш бік річки Ейвон, хоча підозрюю, що більшість цих завоювань лишалися тільки в його свідомості. Тим не менш, я вирішила: вже настав час, і буде краще, коли це станеться під час поїздки до Вестон-Сюпер-Маре з чоловіком, за якого я збираюся вийти заміж через кілька тижнів.
Проте щойно Артур і Стен зійшли з автобуса, вони одразу ж подалися до найближчого пабу. Я ж увесь останній місяць витратила на планування цього моменту. Тому коли вийшла на вулицю, як справжня панночка, була вже готова на все.
Я пішла до пристані, почуваючись достатньо впевнено, аж тут усвідомила, що хтось іде за мною назирці. Я озирнулася і вельми здивувалася, коли побачила, хто це. Чоловік наздогнав мене і запитав, чи я сама.
– Атож, – відповіла я, усвідомлюючи, що до цього часу Артур уже взявся за третю пінту.
Коли він поклав руку на мої сідниці, я мала б утелющити йому в писок, але з кількох причин не стала цього робити. Почнімо з того, що я задумалася про переваги інтиму з кимось, кого я, ймовірно, більше ніколи не зустріну. І маю зізнатися: мені сподобалися його залицяння.
До того часу як Артур і Стен мали б замахнутися на свою восьму пінту, він забронював для нас гостьовий будиночок біля моря. Схоже, що там правили спеціальний тариф для відвідувачів, які не планували ночувати. Він став цілувати мене іще до того, як ми опинилися всередині, а щойно двері спальні зачинилися, взявся шпарко розстібати ґудзики на моїй блузці. Вочевидь, робив це не вперше. Я навіть упевнена, що була далеко не першою дівчиною, яку він затягнув до ліжка. Інакше звідки він міг знати про спеціальні ціни?
Мушу зізнатися: я зовсім не очікувала, що все станеться так швидко. Коли він скінчив, я зникла у ванній, а він сидів на краєчку ліжка та курив цигарку. «Може, вдруге буде краще», – подумала я.
Але коли повернулася до кімнати, то його вже як корова язиком злизала. Маю зізнатися, що була розчарована.
Я, можливо, відчула більшу провину за те, що зрадила Артура, якби він не виблював на мою спідницю на зворотному шляху до Бристоля.
Наступного дня я розповіла мамі, що сталося, не приховуючи, хто був тим хлопцем. Адже вона з ним усе одно не зналася і навряд чи зустрінеться. Мама сказала, щоб я стулила пельку, позаяк не хотіла скасовувати весілля, і навіть якщо я виявлюся вагітною, ніхто ні про що не здогадається, адже ми з Артуром поберемося іще до того часу, як хтось помітить зміни в моєму організмі.
Гаррі Кліфтон
1920–1933
1
Мені сказали, що мого батька вбили на війні.
Щоразу, коли я розпитував маму про його смерть, вона не казала нічого, окрім того, що він служив у Королівському Ґлостерширському полку і його вбили у боях на Західному фронті усього за кілька днів до укладення перемир’я. Бабуся ж розповідала, що мій батько був хоробрим чоловіком, і коли ми якось залишилися самі в будинку, вона показала мені його медалі. Мій дідусь рідко пропонував почути свою думку про будь-що, але він і глухим був як пень, тому, можливо, навіть не почув цього запитання. Єдиним іншим чоловіком у родині, якого я запам’ятав, був мій дядько Стен, котрий зазвичай сидів на чолі столу за сніданком. Коли він виходив щоранку, я здебільшого напрошувався прогулятися з ним до міських доків, де дядько працював. Кожен день, який я проводив на причалі, був сповнений пригод. Торговельні кораблі, що прибували з далеких земель, розвантажували зі своїх трюмів рис, цукор, банани, джут і багато інших речей, про які я зроду навіть не чув. Після того як трюми порожніли, їх завантажували сіллю, яблуками, оловом і навіть вугіллям