Лише час підкаже. Джеффри Арчер
завжди відходячи з порожнім кошиком. Але ніщо не могло компенсувати мені втрату чоловіка, невинного брата, замкнутого у в’язниці, та сина, який залишився без батька.
Гаррі нещодавно ступив свій перший крок, і я вже боялася почути його перше слово. Чи буде він пам’ятати, хто сидів на чолі столу, і запитає, чому це місце спорожніло? Саме дідусь вигадав, що маємо сказати, якщо Гаррі почне ставити запитання. Ми всі уклали угоду, щоб триматися тієї самої версії; зрештою, Гаррі навряд чи побачиться зі Старим Джеком.
Але в той час найгострішою проблемою родини Тенкоків стало те, як відігнати вовка голоду від наших дверей, або, що іще важливіше, збирача орендної плати та судового пристава. Після того як я витратила п’ять фунтів Стена, заклала в ломбард срібну обручку мами, свою обручку із заручин і, нарешті, й свою шлюбну обручку, тепер боялася, що цього не вистачить надовго до того, як нас виселять.
І це лише відтермінувало на кілька тижнів іще один грюкіт у двері. Цього разу це була не поліція, а чоловік, який назвався паном Спарксом і повідомив мені, що представляє профспілку, в яку входив Артур, і приїхав поцікавитися, чи я отримала компенсацію від компанії.
Я завела гостя на кухню, налила йому горнятко чаю і заявила:
– Жодного фартинґа. Вони сказали, що він звільнився без попередження, тому не можуть відповідати за його дії. Я і досі не знаю, що насправді сталося того дня.
– Я також, – запевнив пан Спаркс. – Вони всі мовчать як риби, не лише керівництво, а й робітники. Я не можу з них нічого витягнути. «Це більше, ніж коштує моє життя», – сказав мені один із них. Але внески вашого чоловіка були сплачені у повному обсязі, – додав він, – тому ви маєте право на компенсацію від профспілки.
Я просто застигла, як соляний стовп, не маючи уявлення, про що він торочить.
Пан Спаркс вийняв із течки якийсь документ, поклав його на кухонний стіл і погортав до задньої сторінки.
– Підпишіть тут, – сказав він, поклавши вказівний палець на пунктирну лінію.
Після того як я поставила хрестик у місці, на яке він вказував, чоловік витягнув із кишені конверт.
– Мені дуже шкода, що так мало, – сказав він, передаючи його мені.
Я не відкривала конверта, доки він не допив своє горнятко чаю і не пішов.
Сім фунтів, дев’ять шилінґів і шість пенсів виявилися сумою, в яку вони оцінили життя Артура. Я сиділа сама за кухонним столом і гадаю, саме тоді усвідомила, що більше ніколи не побачу свого чоловіка.
Пополудні я подалася до ломбарду та викупила свої обручки у пана Коена; це було найменше, що я могла зробити для пам’яті про Артура. Наступного ранку я погасила заборгованість за орендну плату, а також кредити у м’ясника, пекаря та продавця свічок. І ще залишилося достатньо, щоб придбати трохи вживаних речей, головним чином для Гаррі.
Але не минуло й місяця до того, як крейда знову зафіксувала на дошках заборгованість м’ясникові, пекареві та продавцеві свічок, тому вже невдовзі мені довелося повертатися до ломбарду