Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська
хрестів. Це було військове кладовище, а отже, останній пристанок тут можна було знайти, лише підкоряючись чітким правилам: у могилі в три аршини в довжину і дві – у ширину.
Микола дивився на рівний ряд ям і якийсь усепроникаючий смуток наповнював його зсередини. Може й справді щось незбагненне, що в релігіях світу зветься «душа», могло тріпотіти тут серед хрестів? Про що можна говорити, проводжаючи зовсім ще хлопчаків? І щоб слова не видавалися затертими газетними заголовками?
Коли він виступив уперед, ковзнувши поглядом уздовж рівного прямокутника найближчої ями, тиша запала не відразу. Його ніхто не представив, та й, власне, він і сам не назвав свого імені перед тим, як почати говорити. Зловив себе на думці, що ще один виступ – і його й справді можна буде вважати досвідченим поховальним промовцем. Так і не вирішив, що саме казатиме, отож, почав з того, що згадалось:
– Aut cum scuto, aut in scuto…
– Це була гарна промова, – мовив Марко, коли вони повертались із кладовища.
– Я використав твою метафору. Про бій під Термопілами, – мовив Микола.
– Вона не моя. Але метафора й справді гарна.
Натовп поволі рідшав і розтікався вулицями. Микола намагався не думати про свої, тепер зовсім спорожнілі, старші класи. Марко перервав потік його думок, промовивши:
– Змушений вас залишити, Микола Костьовичу. Дякую за те, що дозволили розділити з вами цей шлях. Сподіваюсь, ви не відмовитесь від мого супроводу, якось… при нагоді?
Микола трохи здивовано поглянув на учня, не розуміючи, про що він. Але відповів:
– Звичайно, буду радий.
Якийсь дивний блиск ураз спалахнув в очах Марка, який кинув дзвінку репліку в небо, що враз ніби посвітлішало:
– Що ж, до зустрічі!
– До зустрічі.
Хлопець рвучко розвернувся і майнув геть, гублячись за спинами перехожих. Микола послав погляд йому навздогін і повільно рушив вулицею.
Висока струнка дівчина в темному пальто якраз намагалась обійти аж надто непривабливу калюжу з чорним місивом багна. Марко зупинився по інший бік від перешкоди і з викликом поглянув на неї. Дівчина спершу знітилась під його поглядом, потім роздратування увиразнило тонкі риси її обличчя.
Марко вступив у діалог першим:
– Я – учень Миколи Костьовича Зерова, – спокійно мовив він, – ви ж, напевне, його тут шукаєте?
– Не розумію, до чого… – здивовано почала вона.
– Микола Костьович зустрів приятелів по дорозі, вони планували завітати до когось із них – пом’янути полеглих. Ви ще встигнете їх наздогнати, – насмішкувато відрізав він.
Рум’янець пишними мальвами розцвів на щоках дівчини.
– Ви з кимось сплутали мене, – спокійно мовила вона.
Різко розвернувшись, рушила геть, а Марко лишився проводжати поглядом її струнку постать. Соня. Бісова Навсікая.
– Добре, що хоч встиг, – кинув крізь зуби слова просто в багнюку.
І розсміявся, тихим переможним сміхом.
II. Погані знаки
Соля очима пила густу вранішню прохолоду міста. Бігла. Підбори ледь чутно