Зеров. Поховальний промовець. Євгенія Кужавська

Зеров. Поховальний промовець - Євгенія Кужавська


Скачать книгу
час іти, – безапеляційно мовила Віра.

      Вікторія узяла книгу з рук підопічної, провела гостей до дверей. Соля, згадавши про триклятий трояндовий кущ, рушила за ними на вулицю.

      Уже на порозі Марина розвернула рожеве личко до Солі.

      – Не хвилюйся. До імператора прилетить соловей і прожене Смерть.

      – А як не встигне? – усміхнулась обрізувачка троянд.

      – Встигне. Солов’ї швидко літають.

      Закінчивши катувати рослину – вона точно не стала кращою після Соліної варварської операції, – повернулась у дім.

      – Тепер троянда відлякуватиме наших клієнтів? – саркастично запитала пані Вікторія.

      – Деяких може привабити. Упевнена, тому хворому душею казкарю вона сподобалася б.

      Вікторія усміхнулась.

      – Андерсен любив троянди, але не думаю, що аж настільки. Тебе так налякала казка?

      – Мене більше лякає наївна впевненість, що Соловей встигне раніше за Смерть.

      Вікторія не відповіла, сіла у крісло, традиційно сховалась від Соліних переживань за парканом газети. Соля подумки благословила і газету, і редакцію, розуміючи, що сьогодні не готова до серйозної розмови з Наставницею.

      IV. Помічник хормейстера

      Стара наглядачка щодня наказувала дівчатам вишивати. Сидячи в охайній свіжовибіленій хатині з величезним глеком молока на столі, малі майстрині брались до роботи. Вишивали перехрестя візерунків на сорочках. Одна з наймолодших, Соломія, ще невмілими дитячими пальчиками встромляла нитку в голку і прокладала хирляві нерівні стібки на полотні. За таку роботу не похвалять, однак Соля й не сподівалась перевершити таких геніальних вишиальниць, як Тая чи Іванка. Кропітка ручна робота давалась їй нелегко. Це помічали й інші наглядачки, однак лише стара Геста примушувала Солю пороти і вишивати знову й знову. Виховувала терпіння чи ненависть до марудної роботи – Соля точно не знала. Сподівалась, що скоро зможе покинути коло учениць. Аби лиш зустріти Перехресника. На перехрестя дівчат поки що не випускали – малі. Перехресника можна було зустріти не раніше як у тринадцять років, а Соля не була певна, що витримає ще чотири роки під наглядом старої відьми.

      Їх готували як Перехресниць із народження. Жили подалі від людей, бо ж людьми їх важко було назвати. Хоча Соля і не відразу зрозуміла, чим відрізняється від ровесниць із селища, в яке іноді ходили на базар. Хіба що ті були грубіші на обличчя, а рухи їх не вирізнялись особливою плавністю. Солі іноді здавалось, що сільські дівчата відчувають ледь не фізичний біль, коли роблять крок. Вона довго не могла зрозуміти, чого їхня хода така тяжка. Стара Геста на її запитання байдуже кинула:

      – То ж людські діти. Що ти від них хочеш?

      – А ми чиї?

      Щілина замість рота. Мовчання замість відповіді.

      Соля кліпала великими сірими очима, запитувала знов:

      – А Перехресники – люди?

      – А хто ж?

      – То вони такі ж грубі й неоковирні, як ті, що в селищі?

      – По-різному. Однак Перехресники сяють.


Скачать книгу