Буйний День. Джек Лондон
згадалось те останнє зусилля, що він тоді зробив. Але нащо він зробив його? – питав він сам себе. – Адже ж не зі страху перед смертю. Він не боявся її, він це знав. Ні, його повернула до життя віра в своє прочуття, у те багате золото, що мало знайтися, його підбадьорило бажання взяти участь у великій грі. І знов же навіщо? Що з того, що в нього буде мільйон? Однаково він колись помре, так самісінько як і ті, хто не вигравав більше, ніж на шмат хліба. Проміжки порожнечі в голові стали частіші, і Буйний День віддався на волю приємній млості.
Раптом він скинувся, неначе щось шепнуло йому: «Збудись!» Він озирнувся й побачив збоку, яких сто футів від себе, Шістдесяту Милю. Течія принесла човна просто під берег. Але та ж сама течія несла його й далі, у водяну пустелю долішнього Юкону. На березі ані душі. Можна було подумати, що з факторії всі повтікали, коли б не дим з одного комина. Буйний День спробував закричати, але голосу не було, і з горла вилітало тільки якесь нелюдське харчання. Він схопився за рушницю, підняв її до плеча й натиснув курка. Вона відбила так, що його всього струсонуло й пронизало страшним болем. Рушниця впала йому на коліна, і підняти її вдруге він не міг. Однак треба було поспішати, і, відчуваючи, що умліває, він ще раз натиснув курка. Рушниця стрельнула, підскочила й упала у воду. Гарнішеві потьмарилось в очах, але він ще встиг побачити, як кухонні двері відчинились і якась жінка визирнула з великої рубленої хати, що танцювала серед дерев несамовиту джигу.
Розділ IX
За десять днів по тому на Шістдесяту Милю приїхали Гарпер і Джо Ледю. Буйний День ще був досить кволий, але вже мав стільки сили, щоб здійснити те, що підказувало йому прочуття. Він виміняв за третину своєї займанщини на Стюарті третину їхньої на Клондайку. Вони мали великі надії на Горішню Країну, і Гарпер, навантаживши цілого плота припасами й харчами, відплив за водою, щоб поставити невеличку факторію в гирлі Клондайку.
– А чом ти не спробуєш на Індіяні, Буйний Дню? – сказав він, прощаючись. – На тій річці стільки струмків, ручаїв та обмілин, і подекуди золото наче аж кричить, щоб його знайшли. Звірся на моє чуття. Велике золото ось-ось відкриється, а Індіяна не за мільйон миль.
– До того ж там сила силенна лосів, – додав Джо Ледю. – Боб Гендерсон десь никає тими місцями ось уже третій рік. Присягається, що мусить знайтися щось дуже велике, а тим часом живиться самою лосятиною і нишпорить скрізь як навіжений.
Буйний День і вирішив «махнути туди», як він висловився. Однак Ілайджу не пощастило вмовити йти разом. Той ніяк не міг видихати пережитого голодування і все боявся, щоб такого знов не трапилось.
– Не маю сили відірватись від їжі, – пояснював він. – Знаю, що це дурне, але нічого з собою не можу вдіяти. Я встаю з-за столу, тільки як почую, що ось-ось лусну й нічого більше не влізе. Я повернуся в Серкл-Сіті і, доки не підправлюсь, примощуся десь біля комори з харчем.
Гарніш не рушав із місця ще кілька днів. Треба було набратися сили й спорядитись як слід. Він мав на думці не набирати