Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон
він заявив, що по нього спустилася з неба золота колісниця, сів на розжарену до червоного плиту і почав смажитися, виспівуючи гімни та святі псалми. Його звідти стягли, проте він прогорів аж до кісток і за два дні задер копита у шпиталі. До самого кінця він запевнив, що не чув жару, – і не застогнав ані разу.
– Ну, Стендінг у нас застогне, – буркнув начальник.
– Коли ви такі певні, то чому ж не пристаєте на мою пропозицію? – і далі дражнив я начальника.
Він так розсердився, що я б, мабуть, зареготав, якби не був у такому розпачливому стані.
Лице йому скривилося. Він стиснув кулаки, і я подумав навіть, що він накинеться й почне мене бити. Проте, напружившись, він опанував себе.
– Добре, Стендінгу, – гаркнув він. – Я згоден. Але тобі доведеться добре впріти, щоб через десять день знов посміхнутися. Перекиньте його, хлопці, і затягніть так, щоб аж ребра хруснули. Покажи, Гачінсе, як ти вмієш шнурувати.
Мене перевернули й затягнули так, як ніколи. Староста таки показав свою вправність. Я силкувався якомога вигадати для себе хоч трохи простору. Звісно, мало, бо я дуже схуд, а м’язи стали такі тонкі, як мотузочки. Я вже не мав ні тіла, ні сили, і коли затаював трошечки простору, то, їй-богу, лише тим, що розтягав суглоби між кістками. Але тепер Гачінс не дав і цього зробити. Раніше, ще тоді, як не був старостою, він добре вивчив усякі такі штуки, бо й сам не раз лежав у пекельній сорочці.
Гачінс, бачите, удачею був підлий пес. Колись, може, він був людиною, та суспільне колесо його зломило. Він зібрав собі десять чи дванадцять тисяч і сподівався вийти на волю, якщо ревно виконуватиме накази. Згодом я дізнався, що одна дівчина вірно чекала на нього. Жінка часто буває тим чинником, що дає змогу зрозуміти поведінку чоловіка.
Якщо хтось будь-коли робив убивство, обміркувавши і розваживши його наперед, то це саме Ел Гачінс того ранку, з наказу начальника в’язниці, у самотинній камері номер один. Він позбавив мене навіть тої дещиці простору, що мені іноді щастило затаїти; і коли моє тіло стало безвладне й безборонне, він щосили натиснув ногою на спину і так стягнув мене, як ніхто досі.
Тендітна оболонка, в якій містилися мої життєві органи, була так немилосердно стиснута, що я одразу відчув над собою подих смерті. Але в мені зберіглося чудо моєї віри: я був певен, що не вмру. Я знав, кажу, знав добре, що не вмру. Голова мені паморочилася, серце калатало так, що його удари віддавались від нігтів на ногах аж до кінчиків чуба на голові.
– Либонь, тіснувато, – неохоче визнав капітан Джемі.
– Дурниці, – заперечив лікар Джексон. – Я вас запевняю, що йому нічого не станеться. Він із криці. Правду кажучи, йому давно б слід гигнути.
Начальник Есертен заледве спромігся просунути пальця між шнурками та моїм тілом. Проте йому цього було мало: він наступив на мене ногою і, спираючись на неї всією вагою свого тіла, потягнув за мотуз. Проте не зміг ніскільки витягти.
– Скидаю перед тобою шапку, Гачінсе, – сказав він. – Ти своє діло знаєш. Перекиньте його тепер, нехай я погляну.
Вони перекинули мене на спину. Я подивився