Міжзоряний мандрівник. Джек Лондон
камери з наміром доконати мене. Із ним були капітан Джемі, Мордань Джонс і Ел Гачінс. Цього Гачінса засудили на сорок років, але він сподівався, що його помилують. Останні чотири роки Гачінс був у в’язниці за головного старосту. Можете уявити, яку силу давало йому це становище, коли я скажу вам, що самі лише його хабарі становили три тисячі доларів на рік. Заощадивши десять – дванадцять тисяч і сподіваючись помилування, він був, звісно, сліпим знаряддям у руках начальника в’язниці.
Я сказав, що начальник прийшов із наміром доконати мене. Це видно було з його обличчя, і це підтвердили його вчинки.
– Огляньте його, – наказав він лікареві Джексону.
І той покидьок здер із мене сорочку, що зашкарубла від бруду, – я не мав змоги змінити її, відколи сидів у самотинній камері, – і оголив моє змучене тіло. Шкіра, наче темно-жовтий пергамент, зморщилася на ребрах і взялася гнійними ранами від пекельної сорочки. Огляд був безсоромно поверховий.
– Витримає? – запитав начальник.
– Авжеж, – відповів Джексон.
– Як серце?
– Чудове.
– То ви вважаєте, що він витримає десять день?
– Будьте певні.
– Не вірю! – люто гримнув начальник. – Проте спробуємо. Лягай, Стендінгу.
Я слухняно ліг долілиць на розстеленій пекельній сорочці.
Начальник на мить ніби завагався.
– Повернись! – наказав він.
Я спробував повернутись, але був такий кволий, що тільки безпорадно заборсався долі.
– Удає, – зауважив Джексон.
– Ну гаразд, перестане вдавати, коли я його доконаю, – сказав начальник. – Допоможіть йому. Мені ніколи з ним воловодитись. Мене перевернули на спину, і я глянув начальникові в обличчя.
– Стендінгу, – озвався він повагом. – Більше я не буду з тобою панькатись, я втомився, мені надокучила твоя впертість. Терпець мені урвався. Лікар Джексон каже, що ти ще можеш і десять днів витримати в цій сорочці. Уяви, що з тобою буде. Я хочу дати тобі останню нагоду. Признайся, де динаміт. Тієї миті, як він буде у мене в руках, я заберу тебе звідси. Ти скупаєшся, поголишся і вдягнеш усе чисте. Я на півроку залишу тебе спочивати й оклигувати в шпиталі, а тоді призначу бібліотечним старостою. Це найбільше, що я можу для тебе зробити. До того ж ти ні на кого не доносиш. Ти єдиний у цілому Сан-Квентіні знаєш, де динаміт. Ти нікого не скривдиш, коли признаєшся, а тобі буде тільки добре. А якщо ні… – Він замовк і недвозначно знизав плечима. – Якщо ні, то тебе зашнурують зараз у пекельну сорочку на десять днів.
Мене пойняв жах. Я був певен, так само як і начальник, що для такого кволого, як я, це означає смерть, але я згадав Морелову пораду. Тепер, як ніколи, вона була мені потрібна, і, як ніколи, я повинен твердо вірити в неї. Я усміхнувся в лице Есертенові й уклав свою віру і в усмішку, і в ті слова, що йому сказав.
– Бачите, начальнику, що я всміхаюся? – запитав я. – Якщо через десять днів, коли ви будете розв’язувати мене, я так само усміхатимусь до вас, то чи дасте ви тютюну й паперу