Очамимря (Повість безврем’яних літ). Олександр Ірванець
іще з хижою звіриною битися. Ну, нічого, вона іще росте, вона ще виросте.
Очамимря вилупилась минулої весни серед лугу, у верхів’ях Ріки. Була вона не малою й не великою, нічим серед своїх братів-сестер не вирізнялася. Бігала вона лугом, шелестіла в траві, за всякими кузьками ганялася, довгим язичком собі до пащі їх збиваючи. Боялася всього, від себе більшого, налякано шугалася й ховалася від тіні коршака в небі, чи від довготелесого боцюна або деркача в лузі, чи й від тієї самої ондатри, щойно згаданої, а то й від безневинного зайця.
Потім, якоїсь теплої літньої ночі, коли Очамимря сиділа у вологій прохолоді нори, десь далеко-далеко щось велике-велике зненацька здригнулося, аж загула сама земля у надрах своїх і стінки нори пообсипалися. Та вранці так само світило сонце, зеленіла трава, і міріади кузьок смачно сновигали в ній так само чи майже так само, як напередодні. Очамимря передніми лапами розгребла невеликий завал біля входу в нору і, час від часу задираючи голову, гайнула в траву на полювання.
Десь тоді вона й почала рости. Одразу Очамимря цього й не помітила. Та вже за два чи за три дні вона відчула, як важко стало залазити до нори: її стінки наче звузилися, стискали тіло з боків і не пускали в глибину, до кубельця. Урешті, таки діставшись до кубельця, Очамимря ледве змогла розвернутися в ньому головою до виходу й аж тоді заснула якимось незвично міцним, довгим і солодким сном.
А внизу за течією Ріки град стоїть. Великий, багатий і славний. Його перві люде ще невідь-коли збудували. Ніхто навіть зі старих, кому 30 літ і більше, сказати не може, коли град постав над Рікою. Кажуть, ніби він тут вічно стояв. Що ж, може, й вічно.
Певно, навіть і Кнєзь не знає, скільки часу град наш стоїть. Хоча ні. Кнєзь знає все. Він добрий, наш Кнєзь, він великий і сильний, він старий і премудрий. Він майже всіх знає, як кого звуть із вільних, що в граді живуть. А смердів усяких – їх чого ж на ім’я кликати, вони й самі себе на ім’я не завжди знають, до них тільки «ейти» й говорять.
Років нашому Кнєзеві – страшно й подумати – уже за шістдесят. Мало хто такий вік проживає, аж п’ять дюжин, цілу копу вже наш Кнєзь переступив.
Гридні його завжди супроводжують. Бо хоч він і великий, і сильний, але зростом не дуже вдався, та й статурою теж. Рудувате волоссячко ріденько голову прикриває, лисина з-під нього вже прозирає-проблискує. Але Кнєзь наш веселий завжди, пошуткувати любить, слівце гостре сказати, чарку вихилити, а тоді пісню завести, на струменті собі підігруючи, що хитарою називається.
У граді нашому життя щоденно бурлить і вирує. На подолі, понад Рікою, переважна більшість люду вільного й мешкає. Ну й іще трохи на узвозах, що під гору тягнуться, і ще вгору по Ріці, там, у бік Тарасашевченка й петрівки. А за горою, вважай, ніхто й не живе, тільки Кнєзь. Будинки там стоять добрі, високі, більші, ніж у нас на подолі, але всі страшні такі, чорні, обгорілі. І всередині в них усе чорне-чорнісіньке й смердить, і сморід той не вивітрюється, хоч ти що не роби.
А на подолі будинки майже всі цілісінькі, над подолом гори зеленіють, унизу Ріка несе свої води, на Ріці Трухан-айленд і гидропа-айленд, а за ними, на тому березі, – Лівий град, тільки він також майже весь до життя не придатний.
Понад горами над Рікою древні храми стоять – у них перві люде своєму богу молилися. Та не спас їх їхній бог, не порятував. Обвалюються храми, і майже ніхто біля них не живе, тільки якісь відлюдьки. Нижче від храмів за течією теж до ріки похилилася Бабародіна, велика та срібляста. Риси обличчя в неї розмиті, очі вузенькі, наче шпаринки (кажуть, оплавилася після другого Спалаху), і в правиці невеликий мечик, мов бурулька, на стиснутий кулак стікає-опливає. Чаша кам’яна під ногами в Баба-родіни стоїть, велика, порожня. Часом навесні до неї Кнєзь зі своїми гриднями під’їде, із коня спішиться, стане та й дивиться. Бува, якусь квітку навіть під ту чашу покладе. Постоїть трохи в задумі, потім скочить на коня, щось гридням коротко гукне – і поскакали.
Очамимря прокинулася від того, що їй мерзла спина. Був доволі пізній ранок уже далеко не наступного дня після ночі, коли вона заповзла до нори. У нору звідкись пробивалося бліде сонячне світло. Як – світло? Очамимря різко підвела голову, і спину залоскотали грудочки землі.
Роззирнувшись довкола, вона мало що зрозуміла. Але досить було й того – чомусь лежала вона не в норі, а лише ніби трохи присипана землею, посеред вим’ятого й вимощеного кубельця. По краях кубельця дерен і трава попіднімалися від її боків, а зараз звисали в ще теплу після її тіла порожнечу. Попереду, за кілька кроків, у землі зяяла акуратна округла дірочка. Очамимря впізнала: це був вхід до її нори. Проте зараз вона не те що пролізти в нього не могла, а хіба що лапу встромити. Очамимря випростала передні й задні лапи, рештки землі скотилися з її тулуба. Ого-о! Вона стояла тепер по груди в траві, серед якої звикла прослизати швидко й непомітно.
Від шурхотіння землі, яка обсипалася з тіла Очамимрі, десь поряд із-під трави на стеблину видерся молодий мучнистий хрущ і розправив сушитися проти сонця свої ще не зміцнілі крила. Очамимря, різко смикнувши головою, хамкнула жука не роздумуючи – і від того, як розтікалася в роті солодкувата клейка маса, відчула ще