Очамимря (Повість безврем’яних літ). Олександр Ірванець
Вони колись піднімуться, рушать у дорогу й прийдуть до граду. Тому й потрібен міст, саме такий, новий міст, збудований нашими руками від самого початку, а не на підмурівку тих каменюк, що залишили перві люде. Тож і згрібають щоранку землю смерди, носять її кошиками, висипають у воду. Інші смерди там її втоптують, штани до колін закасавши, дамба потрохи довшає, простягаючись у бік Трухан-айленду, але потім, улітку після дощу чи навесні, як сніги тануть, приходить із верхів’їв велика вода й змітає дамбу, наш міст недобудований. Та й коли б його до кінця добудувати, до Трухан-айленду, все одно ж там, по той бік айленду, знову Ріка. Хіба ще один міст доведеться будувати, туди, до Лівого граду? Але то тільки Кнєзь відає та ще, може, хто з наближених до нього.
Он минулої зими снігу майже не було, то й дамбу навесні дотягли ну трохи не до самого вже Трухан-айленду. Щоправда, коли в Кнєзя питали, як же вода в річці тектиме, коли її всю перегородити, то він відказував, що вода знайде собі дорогу, потече по інший бік острова. Усі й думали, що так воно й має статися. Бо Кнєзеву волю в нас усі звикли виконувати: і гридники, і вільні, і смерди, звичайно ж, – а тут якась вода невже ж насмілиться не послухатися.
Очамимря жила в очеретах кілька днів. Вона прокидалась, донесхочу наїдалася вже трохи затхлого м’яса й знов занурювалася в сон, м’який і безпечний. Поблизу не з’являлося ніякої звірини, а коли сторожка видра спробувала, висунувши самий тільки ніс над водою, підпливти до напівобгризеного тіла, Очамимря, глибоко вдихнувши, заревла на повну пащу – Вперше в житті. Крик вийшов різкий, бридкий і страхітливий – Він відбився від крутого берега недалекого острівця й розлогим виляском покотився над водою. Налякана видра миттю пірнула й не виринала вже довго-довго. Очамимря прослідкувала поглядом понад водою на всі можливі боки, та, видно, річкова тварина, ухопивши повітря, відпливала все далі й далі.
В Очамимрі за останні дні, може, від доброго, тривалого сну, надзвичайно загострилися і зір, і нюх. Вона вже стояла по груди в болоті біля розтерзаного трупа, який сіро й рожево світився з багна, а вибираючись на берег, відчувала, як мул просідає під її лапами. Хвіст волочився позаду, приминаючи траву й лишаючи своїм гострим кінцем неглибоку, але виразну борозну між слідами. Їжі залишалося дедалі менше, незабаром самі лише набряклі ноги стирчали з води, переходячи в слизький розчепірений кістяк. Задня частина тіла істоти – Від поперека й аж до підколінних западин – Виявилась найсмачнішою. Доївши й ноги аж до колін, обгризши й обсмоктавши сухожилля, Очамимря востаннє відіспалась у прибережному кущі й почвалала мілководдям далі униз.
А в граді нова біда. Нарід із будівництва мосту втікати почав. Як учергове кілька днів тому Ріка дамбу розмила, то дедалі менше щоранку на роботу виходити стало. Десятники вже аж шаленіють кожного ранку, свистять, і в бубни свої б’ють щосили, а з будинків де один-двоє до роботи виходять, а де й жодного. Тоді вриваються десятники в будинки, криками й копняками