Останній герой. Олександр Вільчинський
чи південь, чи у великі міста й спробувати затертися серед загалу, як вчинило чимало інших, то саме тієї осені Улянка, і це мене спершу чомусь навіть дуже подивувало, якось начеб враз із звичайного сусідського дівчиська перетворилася на дуже гарну дівчину, красуню, завжди жваву й веселу. Її голубі очі випромінювали стільки доброти й щирості! Русе волосся заплітала то в одну, то у дві коси. На щоках – щедрий рум’янець і де-не-де, ближче до перенісся, – ластовиння, що губилося в променях милої усмішки.
Здавалося б, нічого не змінилося. Уля й далі разом із молодшою сестрою пасла овець на виспі коло дороги за лісниковою хатою, а насправді, як і чимало інших її ровесників, уже давно була нашими очима й вухами, нашою найкращою зв’язковою, нашою «Ластівкою». Але про це знало дуже вузьке коло осіб, крім нас з братом, ще двоє-троє – не більше. А її світлі очі, начеб аж сині від глибини, і, як казав наш поет-пропагандист Павло Скорупський, він же кулеметник сотні «Левко», справді були мов ті весняні фіалки на узліссі.
І я закохався в Улю раз і назавжди. А хіба могло бути інакше? А коли я одного разу передав через її сестру, що чекатиму ввечері біля старої груші в кінці саду, вона, на мій великий подив, вийшла до мене. Я вже тоді знав, що подамся на схід, і кликав із собою, але вона сказала, що чекатиме мене тут, і, напевне, це було вірне рішення… А пізніше ті її фіалкові очі не раз снилися мені і на південному березі, під Одесою, куди я дістався товарняком, перед тим пішки подолавши вже знайомий ще з красилівського рейду шлях із волинських лісів до Проскурова, та й пізніше, між донбаськими териконами, і ще пізніше – вже на західному Донбасі під Павлоградом – ті очі часто мені снилися. Особливо останніх півроку.
Сни не раз начеб повертали мене до того вечора, коли ми прощалися з Улянкою. Я вже стояв за ворітьми, й ми клялися бути вірними одне одному, любити й чекати. Тільки у сні я чомусь ніяк не міг роздивитися її обличчя. А ще якось снилося, що ми зустрілися знову у Чорному Лісі на Ставках, де був наш табір навесні сорок третього. То був наш перший табір, хоч тоді Улянка не могла там бути, бо взагалі ще була дитиною.
Відтоді минуло десять і ще рік… І сім років, відколи я подався на схід, отримавши наказ легалізуватися. І от повернувся додому, коли мене вже тут не чекали. Навіть в очах матері було більше страху, ніж радості, коли серед ночі я переступив поріг рідної хати.
– Олексику, сину!
– Мамо!
– Сину, сину… – тільки й промовляла мати, обливаючись слізьми.
– Та живий я ще, мамо, не плачте, – пробував її заспокоїти.
– Ой, Господи, я молилася день і ніч за тебе, – плакала мати у мене на плечі. – А тепер що буде?!
«Нічого, ми ще побачимо, що і куди…» – відповів я подумки матері, але вголос нічого не сказав, це її ще більше б налякало.
У двох словах, опускаючи деталі, які, на мою думку, були їй ні до чого, я розповів матері про свої шляхи-дороги і про те, що там, де я був більшість з цих років, а занесло мене аж під Ростов, далі бути вже не міг.
Фальшиві