Останній герой. Олександр Вільчинський
хахол з-під Одеси, та й годі, хоч, звичайно, сам він, мабуть, таки здогадувався, хто я можу бути, але, як мені здалося, цей кубанець щиро співчував нам.
Можливо, ще день-два, і вони мене взяли б. Але я вирішив не чекати і того ж вечора – на товарняк і через ніч перед світанком уже стрибав з потяга, що пригальмовував перед якоюсь степовою станційкою аж на західному Донбасі. Відтак, я ще пробував зачепитися у містечку Павлоград, навіть хотів було знову податися на шахту. Але у ті дні там, в одній із штолень, якраз трапилася аварія, завалило до півсотні людей, і це врятувало мене від поквапливого рішення. Не хотілося гинути ні за цапову душу, вже ліпше від кулі, аніж щоб десь під землею придушило брилою, як хробака.
Може, саме тоді в мене й визріло остаточне бажання вертатися у рідний ліс… Постійний голод і туга. Затяжна, собача туга. За своєю землею, за людьми, за матір’ю і братом. Але, звичайно, не тільки за ними.
…І коли я запитав про Улю, мати також це зрозуміла. Мені здалося, що вона сприйняла моє запитання навіть з якоюсь радістю чи то надією, хоча навряд чи й сама могла це пояснити.
Тієї ночі при погашеній лямпі, перед тим завівши колишнього піхотинця у причепу на сіно, ми проговорили з матір’ю майже до світанку. Вона розповідала про ті звірства, що творили рускі з нашими людьми. Про вивезених і виселених. Про зґвалтованих дівчат і замордованих хлопців, про тих, кого я знав; із них тепер майже нікого не залишилося…
Уже років зо три, як усе поволі вляглося. Відтоді, як братів Шумських, Михася й Миколу, а я їх добре знав, хоч вони були навіть молодшими за мене, кинули перед школою з відрізаними органами, після того вже більше нікого з лісу не привозили. Тоді ж червонопогонники закидали гранатами дві нібито свіжі криївки на Матвієвеччині, які, втім, виявилися порожніми. Але минулої осені відразу у двох селах – Нападівці і Вербівці – хтось підняв синьо-жовті прапори над сільрадами. То знову нагнали гарнізонників, і знову пішли облави й труски. У Вербівці заарештували трьох, серед них навіть одного, який із фронту вернувся. А у Нападівці місцевий дурник Коля зняв того прапора і їздив із ним вдовж села на коні, то забрали не лише Колю, що більше його ніхто не бачив, а й навіть того коня…
Може, мати вважала, що відговорює мене залишатися тут, бо того, як мені тут жити далі, не знали ні я, ні вона. Не записуватися ж до колгоспи, куди савіти вже давно всіх позаганяли. У селі вважали (цю легенду ми запустили ще перед «легалізацією»), що ще сорок четвертого я був мобілізований польовим військкоматом і пізніше поліг смертю героя під Кенігсбергом.
Мати навіть отримала підроблену нашими есбістами «похоронку», що пізніше мало б і її врятувати, й таки врятувало, від неминучого примусового виселення на схід за мого старшого брата Василя. Він повів залишки куреня на Карпати. Усіх тих, що відмовилися чи не мали змоги легалізуватися й не були задіяні у підпільній сітці, аби потім через чехи пробувати пробитися на Захід.
Сльози матері, коли запитав про брата, були неминучими.