Останній герой. Олександр Вільчинський
то я торкнувся барвінку, яким вона була обсаджена… Цієї миті від дороги знову почув чиїсь кроки, принаймні двох людей. Найгірше буде, якщо хтось запримітить мене тут серед могил, бо якщо ще й трапиться хтось із слабким серцем, то може й дуба дати з переляку. Але я старався не видавати себе, тримався тіні, що у місячному сяйві падала і від дерев, і від хрестів на надгробках, і від штахетника вздовж цвинтаря.
Нарешті я їх побачив – хлопця й дівчину, її видавала світла сукня. Вони йшли від центру на Садиби. А коли проходили повз цвинтарний штахетник, я почув дивний діалог, збагнути який і досі не можу.
– Ксеню, – звертався хлопець, начеб вибачаючись.
– Ага, Ксеню!.. – відрізала дівчина сердито, начеб передражнюючи, хоча й досить милим голоском.
– Ксеню, – знову починав хлопець за пару кроків.
– Ага, Ксеню!.. – так само відрізувала дівчина.
– Ксеню, – ще раз він.
– Ага, Ксеню! – ще раз вона і так далі…
Ця парочка мене навіть дещо розвеселила, наскільки це можливо уночі на цвинтарі. Що ж, мабуть, закоханих можуть зрозуміти лише самі закохані… Звичайно, цікаво, чиї вони, ці двоє? Утім, не факт, що й за день угадав би, хіба лише зовнішня схожість чи якась особлива риса підказали б прізвище.
Від могил тата, діда та баби я спочатку мав намір вертатися. Обмежитися сухим ритуалом. Але щось не відпускало мене, якась сила. Це можна порівняти хіба з тугою, що огорнула душу, але водночас начеб її і голубила. Принаймні відчуття тривоги не було зовсім. Бодай уночі на цвинтарі я почувався у безпеці. Проте питання залишалося: чому так, що я серед ночі повинен прокрадатися до батькової могили, а землю, де поховані мої предки, знову топчуть чергові зайди, окупанти?..
І тоді я вирішив піднятися трохи вище, до найстарішої частини нового цвинтаря, де похована моя сестричка Оленка. Вона була б найстаршою, але прожила лише місяць. Ми її могилку також впорядковували. І коли я, перехрестившись тричі біля батькової, бабиної і дідової могил, рушив до Оленчиної, то раптом почув крик нічного птаха, його у нас ще називають «путькалом» і кажуть, на чию хату сяде, то у ній буде мрець. Утім, у темряві рідко видно, де він сідає. Тому його крики серед ночі особливо моторошні.
Оленчину могилку я шукав найдовше. А коли знайшов, то так само перехрестився тричі й проказав молитву. «Наче провідна неділя», – ще подумав я про себе, це коли за тиждень від Великодня у нашому селі заведено провідувати могили… Але далі я зовсім не як на провідну неділю переліз через штахетник і перейшов дорогу ще й до старого цвинтаря.
Мені раптом захотілося просто постояти там, під старою капличкою. Бо могил вирішив уже більше не шукати, та й на старому я не так добре орієнтувався і лише приблизно знав, де хто похований. А густі кущі, серед яких там завжди було багато колючої акації, робили цю справу не такою легкою… Я просто згадав, як дітьми ми із братом заглядали у скляні віконця каплиці, бо звідти линуло якесь заспокійливе тепло, і тепер хотів відчути щось схоже.
Хвіртка