Дерева на дахах. Олександр Вільчинський
буває, заснути не годен.
– Гоніш, брате? Я ж ледь не здох!
– Ну, але ж урешті-решт є у нас якась медицина?.. Що сестра каже? – згадав про Інку Вікя і раптом сам себе перебив: – Слухай, а як ти до консервованих ананасів? Кружальцями, мені тут спрезентували.
– Консерви? – перепитав я. – Консерви можна. Та воно і не буває, щоб два рази підряд хапало.
Вікя поставив переді мною півбляшанки ананасів «Чемпіон». Під такі ананаси добре йде серіал по «Discovery» про виживання, наприклад, у джунглях із Перлом Грілсом, а ще краще – під манго або манго з ананасами і шматочками кокоса. Спочатку з’їдаєш шматочки, а потім випиваєш компот. Дешево і поживно! Я тут за ці ночі все перепробував… Але на цьому нашу розмову того ранку можна було вважати закінченою, бо у дверях з’явився наш начальник, пан Ярослав, а в коридорі позад нього промайнула тінь «чорної вдови».
Ми побачилися аж увечері, коли я вже сходив додому і відіспався, і Вікя також відіспався й, посьорбуючи ту саму колу, знову до ночі бовванів у неті, а я з пультом у руці – знову біля телека. П’ятдесят один канал, поки всі переклацаєш! Рекламні паузи на «Animal Planet» зазвичай заповнюю або кулінарними програмами, або якоюсь екзотикою на кшталт жіночого боксу. Ну, а вже потім черга нічного трилера по «плюсах».
Коли взимку відлежувався у селі, то без кабельної мережі мусив разом із тіткою Мартохою балдіти від серіалу про Мухтара… Правда, був ще біатлон, тоді якраз транслювали кубки світу. Вболівав не так за наших, бо що від них чекати, як проти москалів, і часом від того отримував неабиякий кайф. Бо «проти москалів» – це, можна сказати, наше сімейне. Ще колись, як у нас тільки-но з’явився перший телевізор і почалися трансляції хокейних матчів, то тато, наприклад, коли москалі грали з чехами, завжди вболівав за чехів. Тато за чехів – це було настільки звично, що я навіть не задумувався чому. І вже значно пізніше, коли не стало тата, а я перебирав у пам’яті все, і ті його вболівання також, то згадав, що у 68-му, під час придушення Празької весни, його ненадовго мобілізували в автобат. Хоча він тоді до Чехії так і не доїхав, обійшлися без нього. А я от доїхав, і навіть назад привезли…
У липні почалися велогонки «Тур де Франс», а ночами повторювали прямі трансляції… І так цілих три тижні, ніби і сам Францією трохи попоїздив. А взимку знову почнеться біатлон. Втім, до зими ще треба дожити. Хоча інколи буває, що й одразу вкладаюся спати. І Вікя зі своїм нетом мені не заважає. Тихо назбирає свіжих телефонів і відвалює. Бідний редактор, чоловік Інчиної колєжанки, навряд чи й здогадується про наше з Вітьком райське життя.
– У нашого редактора одна проблема, – якось ще у перші дні, тільки я прийшов, пожартував Вікя. – З вусами він був схожий на Розенбаума, а тепер, відколи поголив, – на Жванецького!..
– То він що, єврей? – запитав я.
– У тому-то й справа, що ні, – відставивши убік слухавку, відповів мій напарник, бо, розмовляючи зі мною, він час від часу ще щось вуркотав у свою мобілу.
То він уже пізніше мені зізнався, що вечорами йому, трапляється, телефонує одна жіночка