Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич
зараз суперечку, вхопився за слово Максим. – Он і кватирка у вас прочинена. А коли протяг у хаті, коровай неодмінно зісподу буде глевкий! Хіба ж не знаєте про таке? Закон фізики: рух атмосфери! Теж мені хазяйки! Їсти ніхто не схоче вашого короваю!
Жінки відгризнулись, але кватирку причинили.
– Ось як я розумію соціал-демократію, слухай мені сюди, – знову почав Іван.
– То перекуримо, свате, чи що, – похопився Максим, – щоб нам на весіллі не журитися?
Закурити спересердя годилось. Але коли Іван затягся глибоко димом, випустив його трубою і знову зібрався оповідати, Максим раптом ухопив грудку з-під ніг і з криком «а киш-киш-киш» пошпурив її на горобців, що начебто обсіли грядку з щойно засіяною редискою.
А тим часом, на щастя, почали сходитися і люди.
Першим з'явився Федір Королевич – солдат Третього авіаційного парку Південно-Західного фронту, що стояв постоєм тут-таки, на Печерську, – на бастіонах під Цитаделлю, навпроти лаври. Федір Королевич був колишній арсенальський кадровий робітник, покликаний до армії в перший день війни – ще до того, як усіх арсенальських робітників заброньовано, щоб виготовляти гармати, кулемети та інше спорядження. Коли ж усіх мобілізованих арсенальців повертали з армії назад на завод, – то виявилося, що й в авіаційній частині Королевич теж спеціаліст по моторах, і тому в армії він так і залишився. Іван з Максимом перестріли його на розі Московської і, як старого товариша, покликали розгуляти солдатську тугу за чаркою.
Іван зразу й ухопився за Королевича. Третій авіаційний парк був, можна сказати, оплотом київських більшовиків: ні на одному з київських заводів не було такої численної більшовицької організації, чоловіка з п'ятдесят, тимчасом як навіть в «Арсеналі» в день легалізації виявилося тільки двадцять на три тисячі робітників. Іван, з місця в кар'єр, почав заповзято доводити Королевичу, що соціал-демократія це є партія, надвоє не ділиться, отже, й не може бути такого, щоб були і більшовики – і соціал-демократи, і меншовики – теж соціал-демократи…
Другим – знову повернувшися з базару, тепер вже Житнього, – прийшов дядько Оксентій Нечипорук.
Вздрівши свіжу людину, ще й солдата, дядько Оксентій приступив зразу до Королевича з другого боку:
– А чи не чулисьте, товаришу землячок, як там діло стоїть у воєнних сферах? – Дядько Оксентій дуже полюбляв нові слова, які густо пішли в народ від дня революції, і в розмові вживав їх для солідності. – Як у воєнних сферах міркують: наріжуть селянам землі чи не наріжуть? І як ви собі, товаришу землячок, полагаєте: брати зразу чи, може, почекати, доки надійде з позицій мій солдат, синок Дем'ян? Адже, треба полагать, солдатові, ще й при Єгоріях, з ранами за віру, царя і отечество наділятимуть більше проти тих, которі в тилу? Тільки ж – як же його чекати, коли земелька вже парує і протряхати почала?…
На всіх базарах Києва – і на Печерському, і на Сінному, і на Галицькому, і на Бессарабці, і навіть на Житньому, – задовільної відповіді на своє запитання Оксентій