Варан. Марина и Сергей Дяченко
волосся лежало в Ніли на плечах. Самоцвіти на штанах спалахували, мов краплі води під сонцем. Очі часто кліпали й мружилися, хоча тут, у гроті, було не так багато світла; очі сльозилися. Пихата дівка напевно потребувала окулярів із прокопченими скельцями – але вона, гордячись кров'ю горні, воліла мучитися, мружитися й утирати сльози.
Змійсихи дивились на Варана з царською гидливістю – неначе це Варан напаскудив у прозору воду, а їм, шляхетним створінням, тепер доводиться прибирати.
– Вони не кусаються?
– Вони їдять лише рибу, але якщо ти їх розлютиш – можуть і хапнути, просто для науки. Особливо Туга – вона підступна. До хвоста її близько не підходь – як копне, так і потонеш. Вона в охороні служила все життя, варта на ній Маленьку об'їжджала… контрабандистів била, а піратів перетопила чоловік сто. Отак хвостом по голові – і привіт. Цього їх іще в яйці навчають.
Варан низько нахилився, тримаючись за поруччя, намагаючись виловити сачком грудку змійсового лайна:
– У Маленької, мабуть, за сто років сто піратів набереться.
– Це у вас на березі піратів не набереться, бо ж не репс ваш красти? А в нас родовища. У нас режим має бути.
Варану нарешті вдалося. Випорожнивши сачок у кошик для покиді, щільно закрив покришкою. Сів на камінну приступку, спустив ноги в осяйну воду:
– А Журба скільки піратів убила? Тисячу?
– Журба воза тягала весь вік, – сухо відмовила Ніла. – У шахтах. Каміння на ній возили, сіль… Тепер відпочиває.
Смарагдова Журба високо витягла шию, повела рогатою головою, ледь чутно засичала, наче потверджуючи: заслужила. Туга вдарила хвостом так, що хвиля прокотилася по всьому гроту. Варан мимоволі відсунувся:
– Оце так.
– Не подобається – то сидів би собі в харчівні.
– А ти звідки знаєш, де я працював?
– Велика таємниця… Я тебе бачила. Місце помітне.
– І хлопець показний, – сказали згори. По гвинтових сходах, вирубаних у скелі, спустився хазяїн у костюмі для верхової їзди. Туга й Журба пожвавішали, забили хвостами, закрутились по гроту, зробивши в осерді його невеличку вирву. – Сідлай, Нілко. Гості прибули.
Варан, не випускаючи з рук сачка, дивився, як Ніла квапливо вдягає сідло спершу на спину Тузі, тоді Журбі (обидві змійсихи охоче підставили спини). Далі, не дивлячись на Варана, Ніла відштовхнулася від камінної приступки – і без розгону перелетіла Тузі на спину; хазяїн обережно вгніздився на спині в Журби.
– Ну, Варасю, нас до вечора не буде. Усе тут прибери, кошик винеси й можеш перепочити трошки. Тобі сьогодні ночувати тут, пам'ятай!
Варан похапцем кивнув.
– Пішла! – крикнула Ніла, і її голос заметлявся по гроту.
Туга вдарила хвостом, Ніла нахилилася, розіп'явшись на чорній лусці. Наступної миті змійсиха пірнула, пішла в тунель під скелею, несучи з собою вершницю. Варан перевів дух.
– За нею, – неголосно наказав хазяїн, і Журба пірнула також. Варан лишився сам;