Варан. Марина и Сергей Дяченко
чому?
Вона розридалася. Він стояв поряд, прагнучи її обійняти – і не зважуючись. Він був брудний і мокрий наскрізь. А вона була чиста і строга, попри сльози і шмарклі.
Справжня горні.
Печера то тягнулась тунелем, то ширилася, то роздвоювалась, а то розкидала навсібіч десятки щупалець, вузьких, іноді непрохідних. Деякі гроти були світлі – туди пробивалось крізь воду сонячне проміння. Інші – напівтемні, а в двох чи трьох панував такий морок, що доводилось цілком спускатися на змійсих.
– Вони бачать у темряві?
– Вони знають дорогу…
Варан їхав на Журбі. Вона була покірлива, мов дровиняка, за командою «вперед» поспішала вперед. За командою «стій» негайно зупинялась. За командою «пірнай» занурювалась без вагань.
– Це тому, що вона працювала в шахтах. Адже там ще хитріші коридори, там у щілини просякати треба. А Туга – та в відкритому морі гуляла, їй печери не подобаються. Ну й характер, звісно, паскудний.
– А ти бувала в шахтах?
– Овва! Я там, можна сказати, виросла… Знаєш, там є такі повітряні кишені, де людина може жити навіть у сезон. Темно, холодно, але повітря досить, і їжі також, і води, коли її зі сталактитів злизувати. Був там один, так він залізні заготовки цупив і потім крамарям продавав, потай. Його піймали й хотіли судити, а він утік і сховався в шахтах. Там такі лабіринти – можна втікача сто років шукати, і не знайдеш… Ну, думали, прийде сезон, він сам вилізе. А він не виліз – боявся. А може, заблукав. Уже на друге міжсезоння вийшов – живий, тільки якийсь причинний. І судити його не стали – сам себе скарав… Уявляєш, над тобою каміння й вода, ціле громадище води… А ти сидиш поночі і навіть вогонь не розкладаєш, щоб він твоє повітря не жер. Нагорі сезон, а ти мов у Шуу в кишках… Він, до речі, все Шуу згадував відтоді. Може, бачив її. А може, просто здурів. Як ти думаєш?
– Я думаю, що Шуу живому бачити не можна.
– Я теж так думаю… Але ти не думай, що в шахтах погано. У шахтах насправді весело. Усе дзинчить, колеса крутяться, воду відсмоктують, змійсихи робітні ходять туди-сюди… Там світло від вогнів. Стіни сяють, неначе в палаці, і невтямки – краплі чи самоцвіти. Там добре пісні співати. Усі співають. Там крихітне дівчисько пісню запищить – а здається, наче хор на різні голоси, і відлуння підспівує. Припливай до нас у міжсезоння.
– Та в мене ж своя робота є.
– А ти восени припливай, коли торги. Восени майже ніхто не працює, тільки продають і купують… Дивись, оце буде глибокий тунель, а за ним – грот-палата. Там гостей звичайно черепашками частують. Туго, вперед!
Туга вкрутилась у воду, пірнула майже вертикально вниз. Варан міг бачити, як вона мчить під водою, оповита, немов білим полум'ям, мільйонами дрібненьких бульбашок. Він ледве встигнув ухопити повітря, як Журба пірнула слідом.
Мазнула по лиці медуза, сахнулася геть величезна смугаста рибина. Вода потемніла; змійсиха довго протискалась крізь густий морок, так що у Варана неприємно закололо в грудях. Нарешті попереду мигнуло світло, райдужною плівочкою захилиталась поверхня,