Обре, сховайся добре!. Костянтин Когтянц
шаблі – Забузький, Джеджалій, Ганжа і… і Богун – наймолодший. Забузький не просто переметнувся – щось таке він королю повідомив, що той його перед Зборівською баталією проголосив гетьманом. Якщо ще і Ганжа – той самий або якщо гетьман повірив, що він той самий, то тоді ясно, чому тінь упала на Богуна.
– Я згадав навіть, що Роман Каторжний[89] якось розповідав – десь, мовляв, за морями є такі чаклуни, що вміють не оживляти мерців, бо це неможливо, – але змушують їх рухатися, розмовляти, а вони все роблять, що чаклун хоче; якось він ще й назвав отаких мерців – сомбі чи якось схоже… Я вже навіть про таке думав.
Справді, ляхи до свого шляхетства ставляться дуже серйозно, вони навіть князів іноземних не вважають рівними своїй шляхті… Забузький, Ганжа – це імена відомі, тут усе ясно. Але якщо з’ясується, що сейму підсунули не того Ганжу, – тут такий ґвалт зчиниться…
– А якщо хтось…
– Зробив те, що Іван зі мною? – підхопила Дуня Богун, – оце найпевніше.
– Але тоді правий був Боярин – у ляхів хтось є.
– У московитів також.
Розповідь Кирина забрала не дуже багато часу – він намагався казати лише головне, а Богуни не перепитували – тільки коли довелося розповісти про песиголовців, то Іван аж крекнув, а Дуня перехрестилася. Про те, що він женеться за Галками Стапками, козак пояснювати не став.
– Ну просто як у казці – чим далі, тим страшніше!
І на підтвердження Дуниних слів десь – приблизно за півтори-дві тисячі кроків – хтось заволав страшним голосом.
– Нічого не знайшли, пане полковнику. Нічого й нікого.
– Так лементують лише перед смертю. – Дуня Богунова навіть не посміхнулася на те, що її назвали паном полковником, хоча козак був явно з тих, хто знав таємницю.
– Пан полковник залишився там про всяк випадок, – і тепер козак нічим не виказав свого ставлення до ситуації – ну два полковники разом їдуть, то й що?
На сході вже свінуло, почали подавати голоси перші птахи. Дівчина, що зволила назвати себе Матяшем-Матвійком, здавалося, дрімала, сівши на опанчу, що їй підстелив один із козаків, але Драгон ладен був заприсягтися, що вона все чує й бачить.
– Ти когось шукаєш або за кимсь женешся, – Дуня не питала, вона стверджувала. – Тобі треба або до Чигирина, раз її батько туди поїхав, або на Дон, якщо вирішив її викрасти, як Іван мене – скоро вже десять років. А цей шлях не туди й не сюди.
Кирин якось гостро зрозумів, що він досі жодного разу навіть не згадав про можливість знайти Матвійкового батька у Чигирині – і що причина була та сама, яку так просто вгадала Дуня.
– Тобі треба знати, що ми робитимемо, бо ти Боян. Ми їдемо туди, де нас чекає повідомлення – що трапилося. Якщо його просто якийсь ґедзь укусив…
Про страшні напади люті, які траплялися з Богданом Хмельницьким, знали всі. Мабуть, не так воно вже й приємно – гетьманом бути, не завжди це може витримати людина.
– То Іван просто до нього з'явиться, неначе нічого й не було. Якщо нас хтось оббрехав – виправдаємося.
Дуня всміхнулася. Нічого зловісного не було в цій