Обре, сховайся добре!. Костянтин Когтянц
вужем зсковзнув усередину, і зразу ж звідтіля донеслося:
– Ісусе Назарейський!
Грюкнув засув, прочинилися двері.
– Ну, хлопці, бачив-бачив, але такого…
На долівці лежало шість трупів.
– Хлопці, а він же один був. Жоден козак, жоден лях…
– Та де там жоден! Бійців тут, вважай, не було. Дід хоча і кремезний, але дід. І з ножем проти чекана.[33]
– Хлопці зовсім ще шмаркачі, лавками боронилися… Баба з дівчиною – тим більше не супротивники.
– А…
Очі усіх повернулися до тіла козака, що й досі стискав у руці вже не потрібний пістоль.
– Тут і двох кроків немає, молодик – і той не промаже.
Барило вказав пальцем на ганчірку, якою було обмотано голову небіжчика.
– У поранених у голову часто руки тремтять та в очах двоїться. Ви мені інше скажіть – навіщо?
– Лотр.[34] – Білий пнув ногою зламану скриню.
– А кінь у стайні, а корова, а інше майно?
– Мабуть, тутешній і брав тільки гроші та ті речі, що їх не розпізнають.
Усі знову подивилися на мертвого козака.
– Такий кордобан[35] десять злотих коштує. Пістоль, чоботи. І ризику ніякого – з убитого зняв, і все!
– Не про те мову ведете, – Адам Перший обвів усіх важким поглядом. – Чому він хату не запалив?
«А й справді? Викресати вогонь – і хто розбере, чи то ляхи всіх убили, чи то самі згоріли?»
І знову Драгон заговорив неначе не своїми словами:
– Він хоче, щоб ми тут на ніч залишилися.
– А в нас немає іншого виходу.
За вікнами сутеніло, у хаті вже було темно.
– Якщо там десь ховається цей… З Давидовою пращею… То я ще не поспішаю до пекла.
– І ще. – Адам Перший відкашлявся. – Собаку теж убито. А другого пса не було, по слідах бачу.
– Ну то й що? – Білий посміхнувся – і зразу ж його посмішку наче ганчіркою стерло. Зрозумів, що…
«Ми взнали про хутір, бо тут вив собака. Але єдиний пес уже давно неживий».
– Хрест святий, оружіє на диявола!
– Оце вчасно сказано, – і собі перехрестився Барило.
Ніхто, звісно, і не хотів спати. Який тут сон.
– Очуняв, тебе зве.
Драгон підійшов до Боярина.
– Слухай уважно. Це підтвердження.
«Підтвердження чого?»
– Я тобі казав, що їх троє. Чаклунів ворожих. Один дуже далеко, живий буду – знайдемо. Другий у війську польському – дістати важко. Але третій був у Красному, навіть у замку був. Ворожив ізсередини. Тепер я точно знаю – цей Юда сам із Красного або із сіл навколишніх. Увечері я відчув смерть двох наших – ми таке завжди знаємо. То були оцей дід та дівчинка. Дід, на жаль, слабкий – слабший за Богуна, онука могла у щось значне вирости. Але головне не це… Вони ж усіх тут знали, мали здогадатися, хто зрадив, звабив своїх.
– Чому тоді тільки тепер? Чому не зразу їх убили?
– Не знаю. Може, Юда думав, що ляхи назавжди прийшли і боятися нічого. А тепер засумнівався.
Драгонові теж спадало на думку, що ляхи
Барило вжив слово «чекан» у його другому значенні – сокирка на довгому держаку.
Розбійник.
Шкіряний пояс. Назва походить від міста Кордова в Іспанії.