Обре, сховайся добре!. Костянтин Когтянц
* *
Драгон присів на ґанку, що вцілів якимось дивом, хоча від хати нічого не залишилося. Утім, як від більшості хат у Вінниці.
Він остаточно переконався в тому, про що і раніше здогадувався: без слова чи знаку якогось його й близько до Богуна не підпустять.
Два тижні тому слід привів його до Красного, але не до брами, а до фортечного рову, де він перекривався іншими.
Складалося враження, що песиголовці зустрілися з кимсь у рові, але… Але їх самих хтось вистежував. «Інші кінокефали, чи що?»
Ніхто не зупинив козака, ніхто ні про що не запитував – більшість чоловіків загинула, жінки вже виплакали всі сльози і намагалися дати лад господарству.
По десять родин юрмилися у кожній уцілілій хаті.
Здається, в містечку була якась влада, принаймні, на руїнах замку стояли два вартові. Та ніхто нічим не цікавився.
Кирин продав зайвих коней та корову – продав за п’яту частину ціни, аби тільки не посіяти між удів заздрощів подарунком: чому їй подарував, а мені – ні?
Корова так і залишиться, а коней бойових міщанки перепродадуть – хоч трохи зароблять.
З тілами мертвих друзів Драгон під’їхав до вірменської церкви – єдиної, що вціліла, бо була кам’яна. Він уже знав, що жодного православного попа не залишилося серед живих – їх порубали шаблями в замку, де вони читали над Нечаєвим тілом.
Відчуття небезпеки з’явилося – і згасло. Більш того, Драгона охопила якась утома…
Це дуже нагадувало те, що він бачив сам усього кілька днів тому.
За храмову огорожу Драгон ступив, тримаючи шапку в руках.
– Гадав, що я тебе не впізнаю?
Так ось він який, ворожбит, що згубив козаків (Драгон раптом зрозумів, чому Боярин казав про трьох: один виготовив та послав Нечаю смертельну річ, другий приспав вартових на заставі, а цей спочатку зробив так, що вартові біля брами прийняли ляхів за козаків, потім – підкинув обложеним ідею тікати. Та й згубний дарунок полковнику передав він – Кирин не знав, як зрозумів це, але був упевнений).
Мабуть, торговець. Ще не старий, але в літах.
У руках – бердиш шведського зразка.[41]
– Можеш, – ворожбит не приховував глуму, – пальнути в мене з пістоля, який ховаєш у шапці. Мене куля не бере! І шріт також!
Останнє речення пролунало якось поквапом – неначе… неначе він сам себе переконував!
– Ґудзик там! – змусив себе посміхнутися Кирин. – Ґудзик! – І натиснув спуск.
Кров відійшла від обличчя мага ще до того, як куля влучила в груди.
Куля. Зброю інколи ладнували металевими ґудзиками, дехто (Драгон також) спеціально купував такі, щоб підійшли до його рушниці, якщо кулі скінчаться, але тепер у пістолі була звичайна куля.
«Отже, чари – це не якісь там закляття, що їх можна завчити – і вони діятимуть. Це твоя сила. Я злякав його – і він пропустив кулю, як зляканий боєць пропускає удар».
Подумки Драгон картав себе останніми словами: міг би і здогадатися, що ворожбит зуміє роздивитися, хто приїхав, – не так уже й багато тепер людей потрапляє до Красного.
Утім,
Такі бердиші з прямокутною бойовою частиною (на відміну від російських, півмісяцем) були на озброєнні саперних частин польської армії.