Юрій Юрійович, улюбленець жінок. Євген Положій
з усієї області. Центр розташовувався на території піонерського табору, їдальня в нас була одна на всіх. Молоді працівниці їдальні забезпечували молодим ментам усі їхні фізіологічні потреби, а інших у них не спостерігалось, так що наше життя їх майже не хвилювало. Але те, що діти і вожаті користуються деякими пільгами, наприклад, харчуються першими, викликало в амбіційних стражів порядку неабиякий гнів. І якщо дітей вони ще могли якось толерувати, то нас, вожатих, на дух не переварювали, і кожного дня підозрювали в яких-небудь протиправних діях: наркоманії, проституції, гомосексуалізмі тощо. Свою поведінку менти з п’яних очей пояснювали дуже просто: «Нехрін тут розумничати!» Себто, наші стосунки були якщо не ворожі, то досить напружені.
За п’ять хвилин Антон повернувся. Виявилося, що він десь загубив свої «телефонні» дві копійки, тож зателефонувати не зміг.
– Юрію Юрійовичу, а у вас немає двох копійок? – трагічним голосом запитав він. – Я вже просив у міліціонерів, що там чергують, але в них немає…
Юрій Юрійович поважно почухав потилицю.
– Ні, Антоне, на жаль, нічим не можу допомогти.
– А що ж мені робити, Юрію Юрійовичу?! Мені дуже потрібно зателефонувати батьку!
Батьку Антон телефонував не менше, ніж двічі на день, докладно доповідаючи, що відбувається в таборі. Цим, чесно кажучи, він дістав усіх, у тому числі й директора. Але його батько був генералом, і це вирішувало ситуацію не на нашу користь.
– Знаєш, Антоне, – сказав Юрій Юрійович, продовжуючи чухати потилицю, – а ти сходи за ігротеку. Там повинна стояти така невеличка зелена машинка, вона гроші друкує. Візьмеш карбованця, потім зайдеш до магазину і розміняєш.
– А якщо мені не дадуть карбованця?
– Скажеш, що я наказав!
– Дякую дуже, Юрію Юрійовичу! – І Антон понісся до ігротеки.
– Нема за що наразі, – Юрій Юрійович перестав чухати потилицю і вийняв із кишені гребінця. Він дуже любив розчісуватися. Хтось любить пити горілку, хтось – гризти нігті, а от Юрій Юрійович любив розчісуватись. Казав, що понад усе боїться облисіти. «Розумієш, це однаково, якби тобі вирізали легені і ти не зміг би курити!»
Через п’ять хвилин у жахливому розпачі повернувся Антон.
– Юрію Юрійовичу, ви уявляєте, за ігротекою немає ніякої зеленої машинки, що друкує гроші! – видихнув він.
– Ой, Антоне, пробач заради бога, я зовсім забув! Її ж забрали хлопці з першого загону! Біжи бігом до них! Вони сьогодні вожатим пиво у футбол програли, от і взяли покористуватися.
Правда була у тому, що ми дійсно сьогодні обіграли у футбол збірну табору, тому слова Юрія Юрійовича Антон аж ніяк не міг сприйняти за жарт. Ми посиділи ще десь з півгодини. Липень того року випав шалено жарким, але спека в сосновому лісі зовсім не відчувалася. А потім ми побачили, як три міліціонери з собакою, Антоном і двома хлопцями з першого загону стрімко біжать у наш бік.
– Нічого собі, – тільки і сказав Юрій Юрійович, передчуваючи недобре і ховаючи нарешті гребінець в задню кишеню білосніжних шортів.
Дивний натовп підбіг і, гавкаючи,