Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.. Роман Іваничук
Степана був владний, кожен тепер визнав його рацію: навіщо?
– Пізно, Степане, – глухо відказав Нестор. – Тепер уже все одно, в який бік розвертатися. Я винен…
Смеркло. Білувата темрява була густою і глухою, жоден звук, навіть дзюркотіння потічка, вже не пробивався крізь м’яку повсть туману, ставало моторошно.
– А чому й не майданчик? – мовив по хвилі Нестор, намагаючись порушити здавлену мовчанку. – І то який! Тільки й того, що нікому знімати.
– А жаль! – кинула виклично Адріана.
Леонід сприйняв цей виклик на свою адресу. Вона сподівається, що я злякаюсь. І за що мене так недолюблює ця екстраваґантна дівиця? Я тисячі разів продумую всі наші розмови, зіткнення, порозуміння й непорозуміння і нічого не знаходжу в своїй поведінці такого, що могло б викликати до мене антипатію. Це просто не узгоджуються наші темпераменти, вдача, ми на ті самі речі дивимося по-різному: я – піднесено, вона – скептично; це ще не гріх – ні мій, ні її, і все одно мені тепер хочеться, щоб вона по-справжньому злякалася, щоб страх примусив її скинути маску скепсису, всезнайства, напускного небажання, щоб вона постала перед ним такою, якою була до того, поки видумала себе.
– Певно, що жаль, – підкреслено проказав Леонід, і Адріана теж прийняла його репліку на свою адресу.
Нестор здав скільки міг, машина притиснулася до скелі, аж скреготнуло, далі вона не відійде від провалля й на міліметр; білі пасмуги, що повільно витягувалися й утворювали вири над глибоким ізвором, трохи віддалились – Адріана відчула, як полегшало їй у грудях, вона аж тепер зрозуміла, що боїться.
– Скажіть, Леоніде, що є в житті справжнім? – спитала вона з придихом. – Ми нині вже розпочинали розмову на цю тему…
Леонід не озвався.
– Не знаєте?
– Знаю. Справжній – хліб.
– Боже, як парадно… Він справжній, поки його не з’їли. А неперехідне справжнє, постійний контроль вчинків, мислення, стану…
– То вже кажіть, коли знаєте.
– Страх справжній.
– О! – зрадів Леонід. – Я так і знав! Скептики завжди стають першими боягузами.
– Зачекайте… Так, я в цю мить відчула, що боюсь, але й одразу ж дійняло мене ще більш боязке почуття – страх, що я можу злякатися – не тільки тут, а взагалі, і вчинити щось негідне. Хотіла б я, щоб цей другий страх завжди був у мене справжній.
– Не дай Господи, щоб таке почуття керувало вчинками всіх людей. Доброчинство, порядність, геройство – під батогом найницішого…
– Тоді поясність мені, що таке сумління. Хіба це не батіг страху перед самим собою?
Нестор обережно кермував праворуч. П’ять сантиметрів уперед, п’ять назад, і вже – кут, потім ще і ще… І напоумив мене біс… Ні, Адріана явно тут переборщила. Сумління – це сторожа, а не страх. А втім, «сторожа» і «страх» походять від одного кореня. Щось є спільного між цими поняттями, але вони – не одне й те саме… Людині ж властиві почуття звичайної боязні, сумнівів, нерішучості, той-таки Леонід не вільний від них, він зараз боїться