Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.. Роман Іваничук
на місці: ривок уперед – ривок назад, вона вже стала навскіс дороги. В Нестора полегшало на серці: ще трохи-трохи – і розвернеться. І тут майнула думка і соромно стало, але ж вона була: він на одну мить зрадів, що залишиться цілою машина – така нова, ще не об’їжджена.
Степан виглянув через вікно, він вирішив, що небезпека минула, і, вмощуючись вигідніше на сидіння, промовив:
– Справжнім є стан людини в момент небезпеки.
– А що ви відчували тоді, коли вже побачили, що вибух на свердловині неминучий? – спитала Адріана.
– Те, що кожний відчув би на моєму місці – страх. Симптомів катастрофи ніхто, крім мене, не запримітив, залишалися лічені секунди, а всі стояли на своїх місцях… Мною ж кинуло назад, я відступав і тільки одне бачив: труби скручуються, мов вужівки, метал покривається інеєм, і я закричав. Ви знаєте, я закричав з переляку, і добре, що здобувся на голос – мене почули всі і полишили свої місця. Тільки Марко, той бевзь, він знав усі тонкощі нашої справи не гірше від мене, помітив моє розгублення і, бачите, немов солдат, який бере на себе командування в розпалі бою, взявся підміняти мене, – загорланив: «Усі за гору!» Я брутально вилаявся, підбіг до нього, штовхнув у груди, даючи йому зрозуміти, хто начальник, – вмить спрацювала моя амбіція.
– Сумління, страх… – перебила Адріана. – Адже там була ще й ваша наречена, Галя. Ви не могли втекти, залишивши її…
– У мене таке враження, що ви вже двічі жили на світі, – невдоволено поморщився Степан.
– О, о! – підхопив Леонід.
– …і коли Марко таки виконав мою волю і я побачив усіх своїх на горбі, тоді сам побіг, порачкував, намагаючись тримати голову якнайнижче над землею, і врятувався, як бачите. Таким був мій стан. Я зовсім не мав і в помислі підбігати до засувок, як це…
– Мені починає здаватися, – знизав плечима Леонід, – що ви навмисне заповзялися позбавити моїх героїв здатності на добрі вчинки. Я розумію, що є людські слабкості, але чому я повинен бабратися в них, нехтуючи великим, на яке здатна, мусить бути здатна людина. Що це за тенденція – занижувати людські можливості…
– Дорогий Леоніде, – Нестор без упину включав то передню, то задню швидкість, мордуючи кермо, – нам усім хочеться звеличити людину, але не за допомогою котурнів, а провівши її через правду до правди. Життя таке багатозначне, ти ж береш тільки одне значення – позитивний результат. А його треба довести. Ну ось зараз, пипоть мені на язик, якби щось… ти не станеш виголошувати сентенцій про жертовність, ти схопиш дружину за руку…
– Облиште! – зойкнула Нілочка.
Вона боїться, подумала Адріана. І я боюся. Ще більше, я ж бачу урвище… І мені без упину, немов перед кінцем, згадується одне і те ж, ніби воно в моєму житті було найважливіше. А то не так, далеко не так… Але чому – може, найяскравіше було? Чи найболючіше?
Я познайомилася з ним випадково у фойє театру і, як він потім мені сказав, увійшла в нього вся… Два роки переслідував мене,