Місячний камінь. Уїлкі Коллінз
нашими родинними справами, які не можуть вас цікавити і про які я сам не дуже охоче розмовляю зі сторонніми людьми. Але після ваших слів я зобов’язаний, в інтересах леді Веріндер та її доньки, розповісти вам те, що, можливо, дасть вам у руки ключ. Я говорю з вами по секрету і сподіваюсь, що ви про це не забудете.
Після такої передмови він переказав індійському мандрівникові (перейшовши до ясного французького способу викладу) все, про що розповідав мені на Тремтливих пісках. Навіть безстрасний містер Мартует так зацікавився цією розповіддю, що не помітив, як погасла в нього сигара.
– Що говорить вам про все це ваш досвід? – запитав на закінчення містер Френклін.
– Мій досвід говорить, – відповів мандрівник, – що ви були значно ближчі до смерті, ніж бував я в своєму житті, містере Френклін Блек, а цим багато сказано.
Тепер настала черга здивуватися самому містерові Френкліну.
– Невже це так серйозно? – запитав він.
– На мою думку, так, – відповів містер Мартует. – Я не сумніваюсь, після всього, що ви розповіли мені, що повернення Місячного каменя на його місце, тобто на чоло індійського ідола, є причина й виправдання того порушення закону касти, про яке я вам говорив. Ці люди чекатимуть слушної нагоди з терпеливістю кішок і скористаються з неї з лютістю тигрів. Як вам вдалося врятуватись від них, не можу собі уявити, – додав знаменитий мандрівник, знову запалюючи свою сигару і пильно дивлячись на містера Френкліна. – Ви роз’їжджали з алмазом туди й сюди – тут і в Лондоні, і ви ще досі живі! Спробуємо це пояснити. Я гадаю, ви обидва рази виймали алмаз з лондонського банку вдень?
– Серед білого дня, – відповів містер Френклін.
– І на вулицях тоді було багато народу?
– Багато.
– Ви, звичайно, призначили час, в який повинні були приїхати до леді Веріндер. Звідси до станції місцевість безлюдна. Ви приїхали в призначений час?
– Ні, я приїхав на чотири години раніше.
– Дозвольте поздоровити вас із цим! Коли ви відвезли алмаз у Фрізінголл?
– Я відвіз його через годину після приїзду сюди і за три години до того, як мене чекали тут.
– Дозвольте знову поздоровити вас! Ви привезли його назад самі?
– Ні. Я приїхав з моїм кузеном, кузинами і грумом.
– Дозвольте поздоровити вас утретє! Якщо вам колинебудь заманеться помандрувати за межами цивілізованих країн, містере Блек, повідомте мене, і я поїду з вами. Ви – щаслива людина.
Тут і я втрутився в розмову. Мої англійські погляди ніяк не узгоджувалися з подібними міркуваннями.
– Невже ви хочете сказати, сер, – вигукнув я, – що індуси вбили б містера Френкліна, якби тільки їм випала така нагода?
– Ви курите, містере Беттередж? – запитав мандрівник.
– Курю, сер.
– Дуже ви дорожите тим попелом, що лишається на дні вашої люльки?
– Зовсім не дорожу, сер.
– У тій країні, з якої приїхали ці люди, так само мало дорожать життям людини,