Місячний камінь. Уїлкі Коллінз
– сказала міледі.
– О, господи, мамо! – вигукнула міс Речел. – Та хіба ж ми в готелі? Хіба ж у нас удома є злодії?
Не звертаючи уваги на цю химерну відповідь, міледі побажала джентльменам на добраніч, потім обернулась до міс Речел і поцілувала її.
– А чому б тобі не віддати мені твій алмаз на схорону? – спитала вона.
Міс Речел сприйняла ці слова так, як сприйняла б десять років тому пропозицію розлучитися з новою лялькою. Міледі зрозуміла, що цього вечора її ні в чому не переконаєш.
– Зайдеш до мене, Речел, як тільки встанеш вранці, – сказала вона, – я маю тобі дещо сказати.
З цими словами міледі повільним кроком пішла до себе, глибоко замислившись і, по всьому видно, не дуже задоволена напрямом, який прийняли її думки.
Вслід за нею попрощалась і міс Речел. Спочатку вона потисла руку містерові Годфрі, що стояв на другому кінці зали, розглядаючи картину на стіні. Потім повернулась до містера Френкліна, який все ще мовчки і стомлено сидів у кутку.
Про що вони розмовляли між собою, не можу сказати. Але, стоячи біля дубової рами, в яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш ніж піти спати, крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, подарований їй містером Френкліном, і показала йому з усмішкою, яка безсумнівно означала щось не зовсім звичайне. Цей випадок трохи похитнув мою попередню впевненість, і я почав думати, що, можливо, Пенелопа й має рацію щодо почуттів її панночки.
Тільки-но міс Речел перестала засліплювати містера Френкліна, він помітив і мене. Його непостійні звичаї, що раз у раз мінялися, вже встигли змінитися і щодо індусів.
– Беттередж, – сказав він, – я майже ладен припустити, що занадто серйозного значення надав словам містера Мартуета, коли ми розмовляли в чагарнику. Хотів би я знати, чи не почастував він нас байками, якими так люблять хизуватись мандрівники? Невже ви справді вирішили спустити собак?
– Я зніму з них ошийники, сер, – відповів я, – і дам їм досхочу побігати вночі, якщо вони почують чужий слід.
– Гаразд, – сказав містер Френклін. – А тоді ми подивимось, що нам робити завтра. Я зовсім не збираюсь лякати тітку, Беттередж, без серйозної причини. На добраніч!
Він здавався таким стомленим і блідим, коли кивнув мені головою і взяв свічку, щоб іти наверх, що я насмілився порадити йому випити на ніч коньяку з содовою водою. Містер Годфрі, що підійшов до нас з другого кінця кімнати, підтримав мене. Він у дуже лагідному, товариському тоні почав умовляти містера Френкліна випити що-небудь перед сном.
Я згадую про ці незначні обставини тому, що після всього баченого й почутого мною цього дня мені було приємно відзначити, що обидва наші джентльмени знову в хороших стосунках, як і раніше. Їхня словесна битва (яку чула Пенелопа у вітальні) і суперництво в здобутті прихильності міс Речел, напевно, не привели до серйозної сварки. Адже вони обоє мали добру вдачу, бо ж були світськими людьми. А позитивною якістю людей високого звання є те, що вони ніколи так не сперечаються