Нічний молочник. Андрей Курков
лише насосик дзижчав, зціджуючи молоко. Мовчала нянечка, на обличчі якої вимальовувалося співчуття до себе самої.
Мовчки вона простягла Ірині серветку, щоб та обтерла нею груди, перш ніж одягтися.
–А начальниця де сидить? – запитала Іра в нянечки, вже застебнувши червону вовняну кофтину на всі ґудзики.
– Та отам, навпроти процедурної, де ванна стоїть.
Ідучи коридором, Ірина відчувала кожен свій порух. Коли обережно відхилила половинку подвійних дверей, відчула неприємну напругу в кисті. Зупинилася перед зачиненими дверима до кімнати з ванною. Зупинилася, бо почула низький чоловічий голос, що наспівував якусь стару, знайому пісню. Постояла хвильку, наслухуючи. Плюскіт молока у ванній долинув до її вух. «Вийшли ми всі з народу!» – неголосно співав на тлі цього плюскоту якийсь чоловік.
Ірина постукала у двері навпроти.
– Так, будь ласка! – почула Ірина привітний голос начальниці.
– Чого тобі? – голос начальниці різко змінився, щойно вона забачила у дверях Ірину. – Сюди без запрошення не можна!
Начальниця сиділа за красивим темно-коричневим столом, на якому стояв комп’ютер. За її спиною на широкому підвіконні густо ріс цілий зимовий сад – не менше десятка вазонів з молодими пальмами, агавами й декоративною папороттю.
– Неллі Ігорівно, – Ірина зібрала усю свою рішучість і спробувала вкласти її просто у силу власного голосу. – У мене до вас прохання…
– Ну? – начальниця дивилася на молоду жінку з нарочитою зневагою. – Чого треба?
– Ви не могли б підняти мені зарплату?.. Хоча б… до сімдесяти…
Очі Неллі Ігорівни налилися гнівом. Обличчя почервоніло. Вона розстебнула верхній ґудзик свого бордового жакета, наче їй бракувало повітря.
– Ти ж і так чотириста доларів отримуєш! І тобі мало?!
– Так, але ж я за дорогу… – Ірина обірвала себе, по щоці поповзла сльоза.
– А годівлю свою ти врахувала? Та я на твоє місце!.. Мені за годину знайдуть жінку, яка за менші гроші сюди приїжджатиме! Зрозуміла?!
Сльози вже котилися по обох щоках Ірини. Вона кивнула і вийшла в коридор. Зупинилася перед вішаком. Повільно перевзулася, взяла до рук свою смарагдову хустину. Почула, як у кухні дзенькнув телефон.
За її спиною пройшла на інший бік коридору старенька няня, і за мить повернулася з коробкою цукерок у руках.
– Ось, візьми, – сказала Ірині, яка вже одягла пальто. – Від начальниці.
Ірина взяла коробку. В іншу руку – сумочку. І вийшла, навіть не попрощавшись з Вірою.
Їй так кортіло поплакати. Але не самій, а біля когось, на чиємусь плечі. Хай воно й некрасиво!
Снігопад надворі не припинявся. Починало смеркати. Ранні зимові сутінки підкреслювали казковість і чар вуличних ліхтарів, приглушених густим снігом.
«Прогуляюся парком», – сказала сама собі Ірина, підходячи до зебри пішохідного переходу.
Задивилася на сигнал світлофора, теж розмитий снігом. Подумала: ану ж Єгор зараз там, у парку?
Пішла