Нічний молочник. Андрей Курков
й кар’єрного зростання. Доля? Звісно, доля!
І раптом Вероніка здригнулася. Її кинуло в крижаний холод, у прірву. Вона згадала те, що трапилося сім років тому й чого, за обіцянками її психотерапевта, вона більше ніколи в житті не мала б згадувати.
Вона у відчаї глянула у вікно, на пухнасті сніжинки, що кружляли і плавно падали додолу. Її права долоня мимоволі ковзнула стільницею і вперлась у горнятко з недопитим чаєм. Через мить воно полетіло вниз. Дзенькіт розбитого фаянсу відвернув Вероніку від думок. Вона обернулася, поглянула на підлогу, на білі скалки горнятка. Її трохи попустило. Але той раптовий душевний холод зненацька перетворився на фізичний. Вероніку лихоманило. Вона зайшла до спальні, знайшла у шафі теплий норвезький светр. Надягнула його поверх «адідасівської» спортивної курточки. Далі рушила до ванної й закуталась у махровий халат смарагдового кольору – подарунок Семена на минулий День Валентина. Підперезалась тугіше. Уся та коротка метушня з утеплюванням чи то душі, чи тіла повернула її в реальність.
Великі уламки горнятка вона позбирала пальцями. Дрібніші змела віником. Протерла підлогу й вирішила вийти під сніг. Білий колір завше її заспокоював, змушував почуватися маленькою, допитливою й беззахисною дівчинкою. Їй згадалось, як вона всього боялась у віці чотирьох-п’яти років. Боялась опинитися самою посеред засніженого поля, коли їздила з батьками до знайомих у село під Києвом. Боялась підходити близько до шосе, яким мчали велетенські гуркітливі вантажівки. А найцікавіше, що їй подобалося відчуття страху, як багатьом дітям подобаються страшні казки, розказані на ніч – вони не відпускають дитину в сон, змушують зазирати під ліжко й засинати з увімкненим світлом, щоб чудовиська й страховиди з казок не прослизнули до дитячої спальні.
Замість махрового халата Вероніка одягла довгу коричневу дублянку, перед тим обмотавши шию шаликом з козячої вовни.
Зараз вона прогуляється вздовж високого потужного заднього муру Софіївського собору. Дійде до Стрітенської, далі до Рильського провулка, і назад. І так разів зо три-чотири. Це її перевірений маршрут заспокійливої прогулянки. І якщо з неба падає сніг, а вона крокує вздовж високої білої монастирської огорожі, то все у світі владнається. У її внутрішньому світі. Інший світ їй непідвладний.
9
Місто Бориспіль. Вулиця 9 Травня
Після «зникнення» Мурика життя у Діми вдома стало похмуре, як ніч. Валя по п’ять разів на день висилала Діму в різні закутки міста, де, згідно з чутками й неперевіреними даними, бачили великого сірого кота, що за описом і фото нагадував зниклого. Весь Бориспіль уже був обклеєний розксереними оголошеннями з фотографією Мурика та жалібним проханням «знайти за винагороду». Валя навідріз відмовилася від пропозиції чоловіка написати «…за розумну винагороду». Діма вже й сам нерадий був, що втрутився зі своїми порадами у невдячну справу підготовки оголошення про зникнення кота, якій дружина віддалася