Україна самостійна. Іван Франко
«юрби» земляків, дати їм пізнати, що нас не в’яже з ними навіть мова, тоді се аматорство набирає зовсім іншої прикмети. Та в усякім разі з сього аматорства робити життєвий принцип, партійну програму можуть лише люди, яким і не снилося, що таке життєві принципи і партійні програми. Зрештою, і в тім пункті нема основної різниці між молодими московофілами і старими, з яких дехто, як Мончаловський та д-р Дудикевич, говорить по-російськи, певно, далеко краще, ніж усі молоді.
Д-р Копач, подаючи зміст реферату про історію «Друга», згадує, що з’їзд «твердої» молодежі восени 1902 р. «виразно витичив собі нову дорогу, а витичив її не із-за якоїсь хвилевої примхи чи забаганки… отже, поворот узад ніяк неможливий». Було би дуже цікаво придивитися ближче тим ухвалам, та, на жаль, я не маю їх під руками. Оскільки бачу з оповідання д-ра Копача, головна точка в них, бодай та, яку «Друг» силкується переводити практично в життя, все та ж наука великоруської мови яко символу «единства Галицької Русі з рештою Русі аж по Камчатку». Справді, поступовість неабияка, коли згадаєш, що батьки тих самих поступовців на своїм національнім прапорі довгі десятиліття мали азбуку, а сини пішли о крок далі і виставили – граматику! Було б лише цікаво, як розуміти те «виучування» великоруської мови як символу «единства Русі». Коли единство, то чим же тут і відрізнювати себе від «старих» чи від кого-будь, виучуючи те, що для всіх одно? А коли се единство не факт, a pium desiderium6, програма, то чи не слід би молодим людям, у яких іще непритуплена здібність думання, зійти самим униз до фундаментів і придивитися, на чім, власне, стоїть те единство і чи справді воно таке солідне, як їх запевняють дд. Мончаловські та Дудикевичі? Ані я, ані ніхто в світі не може мати нічого проти виучування великоруської мови, але виучувати її не для неї самої, тобто не для того культурного добра, яке зложене в її письменстві, а для політики, для «символу», се, признаюся, щось зовсім нове і незрозуміле мені, се нагадує слова відомої польської «Balady, jakich wiele»7:
Dobra jest nauka, Ale kto jej szuka
Nie z pychy – wszak prawda, mój Panie?8
Але скажуть, може, молоді москвофіли: ми ж виучуємо російську мову не з попугайського аматорства, а на те, щоб користуватися нею для освіти, щоб читати в оригіналі твори російської літератури. І справді, з газетних звісток про відчити в «Друге» ми знаємо, що там читається та говориться про Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Достоєвського, Толстого. На жаль, із тих відчитів та розмов ніщо не доходить до прилюдної відомості, тому ми й не можемо сказати нічого про ті провідні ідеї, які висловляються та розвиваються в них. Коли вірити змістові, поданому д-ром Копачем із промови д. Глушкевича, то ми мали би в тій промові добрий зразок того, як наші молоді москвофіли розуміють «ідейність». Адже ж не без причини д. Глушкевич зацитував старий афоризм (хоч у кепській формі), що «народами правлять ідеї, а не громи пушок». Ідея була добра, але вислов кепський: народами правлять поки що, на жаль, не ідеї, а різні Угрюм-Бурчеєви,
Священне бажання (
«Балада, яких багато»
Добра є наука, але хто її шукає не з пихи – чи не так, мій пане? (