Секрети Лос-Анджелеса. Джеймс Эллрой
тридцять, вдячні молодому хлопцю, який по-людськи до них ставився й допомагав пригадати, що не кожен чоловік – остання сволота. Лорін – то дамочка грубенька, пружини ліжка під нею завжди прогиналися аж до підлоги. Джейн вічно ставила для відповідного настрою оперні записи – Бадові вони на звук нагадували котячий концерт. Ну а Ненсі – просто п’яничка, з якою можна повисіти в барі. Жінки, які уже всякого бачили в житті і які в разі чого зникали з обрію ще швидше за нього самого.
– Вайте, а поглянь-но!
Бад звів очі. Елмер Ленц подавав йому відкритий на першій сторінці номер «Геральд».
Заголовок: «Поліцейські вибивають із затриманих зізнання».
Підзаголовок: «Велике журі готове заслухати свідків», «Паркер обіцяє повне співробітництво поліції».
– Нам задниця, – сказав Ленц.
– Не сци, Шерлоку, – відповів Бад.
Розділ 8
Престон Екслі завершив читати.
– Едмунде, усі три версії просто чудові, але ти повинен був одразу ж рушити до Паркера. Тепер, коли про цю справу знає кожен пес, твоє бажання оприлюднити правду може навести на думку, що це спричинено панікою. Ти готовий давати свідчення?
Ед поправив свої окуляри.
– Готовий.
– І готовий до того, що у відділі тебе всі вважатимуть за стукача-ізгоя, якого всі ненавидять?
– Так. А ще готовий до подяки від Паркера, хоч би в якій формі вона була.
Престон знову продивився сторінки.
– Цікаво. Перекласти більшу частину провини на хлопців, які вже дослужилися до пенсії, – це доволі хитро, а цей офіцер Вайт у твоєму звіті постає дуже небезпечною людиною.
Едові раптом зробилося зимно.
– Він такий і є. Завтра у мене допит у Відділі внутрішніх розслідувань, тож, чесно кажучи, мало мені радості розповідати, як він бив мексиканця головою об стелю.
– Боїшся помсти?
– Не зовсім.
– Не ігноруй свого страху, Едмунде. Страх – це слабкість, яку ти мусиш подолати. Вайт разом із його приятелем Стенслендом продемонстрували кричущу неповагу до статуту поліції Лос-Анджелеса, схоже, це справжнісінькі головорізи. Ти готовий до завтрашнього допиту?
– Так.
– Це буде жорстко.
– Я знаю, батьку.
– Будуть тиснути на те, що ти не впорався із ситуацією. Що не чинив опору й віддав ключі.
– Там казна-що коїлося! – почервонів Ед. – Якби я почав чинити опір, вийшло б тільки гірше!
– Не підвищуй голосу й не виправдовуйся. Ні зі мною, ні на допиті. У тебе зараз такий вигляд…
– Не треба, тату, – озвався Ед. – Не кажи «слабака». Досить порівнювати мене з Томасом. Я все розрулю!
Престон зняв телефонну трубку.
– Я в тобі впевнений, ти не облажаєшся. Але чи зумієш ти заслужити вдячність Білла Паркера, перш ніж він сам схоче подякувати?
– Тату, ти сказав якось, що Томас успадкував від тебе силу, а я – вміння не згаяти жодної можливості.