Магам можна все. Марина и Сергей Дяченко
під самим моїм вікном вештаються розгублені візитери. Як питають у перехожих про готель «Відважний ховрах», а перехожі спантеличено крутять головою і посилають гостей у різні боки, як гості дивляться на мене, по пояс вилізлого з вікна, – і не бачать, зовсім не бачать…
Глиняна фігурка лежала на столі, над нею кружляла одинока кімнатна муха.
До мене приходила жінка, у якої вбили чоловіка. Старенька, в якої нічні грабіжники вирізали всю сім’ю; заплакана служниця, яку зґвалтував власний хазяїн. Чимало візитерів страждали не тільки через власні лиха – так я дізнався про несправедливого суддю, який за хабара виправдував убивць і посилав на плаху невинних, про бундючного аристократа, який розважався полюванням із собаками на людей; худий як тріска селянин розповів про долю свого села – якийсь безчесний крутій скупив у продажного старости громадські землі, поставив майже сотню родин на грань голоду й зубожіння. Усі, хто приходив, розповідали – зі слізьми або підкреслено відсторонено – про свої лиха й про винуватців цих лих, і навіть мені, людині взагалі черствій, ставало все більше кисло.
Серпанок над фасадом «Відважного ховраха» протримався майже годину. Місто плавало в теплому сутінку; не дожидаючись, поки моє маскування спаде, я знову став товстою негарною жінкою, поклав ключі від номера в кишеню фартуха і спустився до холу. Хазяйська дочка, що чергувала за конторкою, витріщила на мене круглі голубі очиська; я не втримався й показав їй язика.
– …Пані, ви не підкажете, як знайти готель «Відважний ховрах»?
Запитував юнак років сімнадцяти, худий, добре одягнений і дуже нещасний на вигляд.
– Навіщо вам? – спитав я. Голос у моєї личини виявився верескливий і нагадував чомусь про дохлу рибу.
– Мені треба… – він затнувся. Подивився на мене, тобто на товсту некрасиву личину, спідлоба: – А… вам що до того?
– Нема тут ніякого ховраха, – сказав(ла) я сварливо. – Був, та загув.
Юнак пішов геть; очевидно, він не повірив поганій жінці, на яку я перетворився, і намірявся далі шукати.
Не можу сказати, що в ту мить мені було шкода його. За один день переді мною пройшло стільки драм і трагедій, що на співчуття ніжному юнакові не лишилося сил. І хто знає, кому й за що він зібрався мститися. Може, у нього собаку вбили. Або дівчину звели…
Я йшов по вулиці важкою ходою пралі. Брудний поділ хилитався над самою бруківкою, переможно грюкотали дерев’яні черевики. І що за збочена фантазія примусила мене вибрати саме цю, надзвичайно бридку личину?
Ейфорія – радість раптового призу, гімн упалого з неба всевладдя – закономірно змінилася тупою втомою і мало не зажурою. Я дивився, як порпається в купі сміття сліпучо-білий, з аристократичними манерами кіт. Як він зграбно піддіває чистою лапою то оселедцевий скелет, то обривок картопляної лушпайки; погано, думав я. По-перше, покарати можна тільки одного злодія, тим часом як злодіїв у світі – греблю гати. А подруге – ну що за низька людська порода, що за підле бажання покарати ворога чужими руками, викупити