Магам можна все. Марина и Сергей Дяченко
і чим більше злочинств він має за плечима…»
І кого ж, цікаво, треба мені покарати, щоб зробитись великим магом?
Я плівся вузькими вуличками, зовсім утративши уявлення про те, куди я йду. Ремісницький квартал змінився торговим. Усюди було абсолютно темно, щільно зачинені віконниці не пропускали ні промінчика; десь дуже далеко перегукувалися сторожі.
Цілком можливо, що я заведу грубий зошит, куди стану записувати скарги численних відвідувачів. А потім, коли зошит заповниться, влаштую обхід викритих злодіїв, щоб на власні очі переконатися в справедливості звинувачень. Я з’являтимусь перед підсудними в чорному плащі до підлоги, клуб ному капелюсі, насунутому на брови, і з глиняною потворою в руках; на той час по містах і селах розгуляються правда та небилиці про мій «одноразовий муляж». Побачивши мене, злодії будуть непритомніти, падати на коліна, у крайньому разі просто бліднути мов полотно. І, розклавши перед собою свій товстий зошит, я докірливо дивитимуся їм в очі. Інколи звірятимуся із записами – і дивитимуся знов. І відчуватиму, як лоскоче в горлі всевладдя.
А потім це все закінчиться. Я повернуся додому – і єдиною моєю розвагою залишиться винищення курей. Я стану перекидатись тхором так часто, що на будь-яку іншу справу в мене вже не стане сил. Оселя запустіє, город перестане родити, і тоді я…
Мій нічний зір, наче від болю, зіщулився, бо за рогом виявився одинокий ліхтар. Світло його падало на напівкруглу вивіску – «Відважний ховрах». Певно, моїм ногам набридла затяжна прогулянка, і вони вивели мене до місця ночівлі – цілком самостійно, не порадившись із розумом.
Я безпомильно впізнав вікна свого номера – з крайнього правого ще звисав дірявий обривок захисного серпанку. На порозі готелю сидів, притулившись до стіни, незнайомий хлопець. Недвижні очі його дивилися просто перед собою; весь він був схожий на невелику статую, враження псували тільки пальці – вони крутили, торсали, погладжували якийсь дрібний предмет на ланцюжку. Не треба було великого розуму, щоб упізнати в незнайомцеві одного з моїх візитерів, не найщасливішого, та, певно, дуже впертого.
Я був готовий замилити очі некликаному гостю й увійти до готелю непоміченим, коли побачив, що саме він крутить у руках.
– Ні, вона при тямі. Вона прекрасно розуміє, що з нею щось сталось. Якась утрата… Вона пам’ятає, як її захопили. І куди привезли – замок із ровом й укріпленнями, з цепним драконом на мосту. І хтось – вона не пам’ятає його обличчя – щось робив з нею. Потім у її пам’яті щось урвалось. Вона отямилась на перехресті, за сотню кроків од нашого дому. І на шиї в неї було оце.
«Оце» було кулоном. Масивним, завбільшки майже таким самим, як у старого Ятера. Не яшмовим, а сердоліковим, жовтаво-рожевим. І замість вишкіреної морди з каменя дивилися самі очі – напружені, трохи банькаті. Одне трохи вище, друге трохи нижче. Нелюдські очі; колись я бачив у звіринці нещасну стару мавпу – пам’ятаю, вона гляділа дуже схоже.
Кулон лежав тепер