Мігрант. Марина и Сергей Дяченко
і сунув ступні в річку. Полегкість прийшла, але ненадовго. Крокодил знав, що за хвилину ноги змерзнуть; шкіра на його грудях обвітрилась і неприємно саднила, а плечі горіли, обпалені сонцем. Він не звик ходити без сорочки.
Вода повільно змінювала колір, бувши бузковою, ставала зеленавою. Сонячні плями мінились на її поверхні.
Тимор-Алк сидів незрушно. Крокодил, підвівшись, подивився йому через плече; на худющих колінах Тимор-Алка лежала, ніби непритомна, закаляна кров'ю рука: порізу не було. Був грубий рожевий рубець.
– Як ти це зробив?!
Тимор-Алк посидів ще секунду, потім повільно повернув голову. Зеленкувате волосся в нього на маківці стояло сторч. Лице, в тон йому, набуло зеленуватого відтінку.
– Ти загоїв! – Крокодил не йняв віри своїм очам. – Як ти це зробив, поясни мені?
– Це не зараховано, – дуже тихо, над силу вимовив Тимор-Алк. – Аби було зараховано, треба вкластись у п'ятнадцять одиниць, поріз стандартний… А я до стандарту не дотягнув…
Він нахилився вперед і спустив кисті в воду. Крокодил сів поряд.
– Я взагалі цього не вмію, – зізнався. – У нас уважають, що це неможливо.
– Я вдома тренувався, – сказав Тимор-Алк, не слухаючи його. – Я вкладався в п'ятнадцять, завиграшки. А тут не можу.
– Чому?
Зеленоволосий знизав плечима:
– Вони мене не люблять.
– То й що?
– Мені забирає енергію. Не встигаю відновитись.
– А тобі треба, щоби тебе любили?
Тимор-Алк криво всміхнувся:
– Досить нейтрального тла.
– Так, – схопився Крокодил, – а чому вони тебе не люблять? Тому, що ти метис?
Тимор-Алк кивнув.
– Це називається ксенофобією, – зауважив Крокодил авторитетно. – І взагалі це не личить цивілізованому суспільству.
– Тут у нас не цивілізоване суспільство, – сказав Тимор-Алк. – Тут острів, якщо ти зауважив.
– Зажди. Якщо річ у тому… Я їздив на монорейці, зустрічав різних людей, їх не дратувало, що я мігрант! Я бачив ще одного мігранта, він зовсім синій… Чому для цих парубків так принципово, що ти напівкровка?
Парубок подивився спідлоба. Устав, похитнувся й ледве втримався на ногах:
– Немає часу на розмови. Я пішов їх наздоганяти.
– Щасти тобі, – подумавши, озвався Крокодил.
– А ти?
– Не знаю, – він справді не знав. – Я не вмію затягати рани з власної волі.
Тимор-Алк завагався. Нахилився й вишукав у густій траві жорсткий листок, за формою схожий на півмісяць.
– Ось, пожуй, поклади на рану. Скласти регенерацію не допоможе… Та принаймні поріз загоїться швидше.
– Спасибі!
– Тобі треба було їхати назад, – сухо сказав Тимор-Алк. – Коли Махайрод сказав.
– Хто сказав?
Парубок поморщився:
– Айра… Тобі взагалі не варто було сюди приїздити.
Крокодил лайнувся крізь зуби. Зацікавившись, повторив лайку.