Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик
церковному шпиталі.
Шпиталь був у старій кособокій хаті при церкві. Там в основному жили старці, кілька калік. Метушився дячок, вийшов з хати піп.
– Його треба лікувати, – сказав Кирило.
– Зараз ми пошлемо по бабу Мартоху, – мовив дячок.
– Це по шептуху?
– Ні, вона гарна знахарка. Лікує зіллям. Вона враз накладе потрібне зілля, припарки.
Хлопця занесли до шпиталю. Прийшов сотник, років сорока чоловік, чорновусий, гожий з себе, не запобігав, не кланявся вельми.
Гетьман сказав, що це село (перше з ключа його сіл, яке трапилося на шляху) наділено йому на ранг, тобто воно його.
– Мабуть, так, – погодився сотник, – але це село козацьке, тут майже всі козаки, тільки з десяток посполитих, підлеглих вашої світлості. Так що прибутків вам з нього буде небагато.
В цей час за спиною в Кирила почувся лемент. Він оглянувся. До нього поривалася стара жінка, розпатлана, розкуйовджена, двоє козаків її не пускали.
– Пустіть! – звелів гетьман.
Жінка підбігла і впала Кирилові в ноги, колінкувала до його чобіт.
– Ой, паночку, вельможний паночку, порятуйте, явіть вашу високу милість.
– В чому тебе рятувати?
– Не мене, а сина Карпа. Закували його, на спитки беруть. Ой, пропав він, пропав нізащо.
– За що закували?
– Москаль хотів коня забрати…
– Як забрати?
– А так, як у всіх вони беруть. А Карпо кинувся, схопив за вуздечку, схарапудив коня. Москаль тоді до зборні, до свого офіцера: «Слово і діло государеве». Буцімто Карпо на саму царицю щось сказав. А що він може сказати, він же її не знає.
Кирило нахмурився, погано починалася його дорога.
– Приведіть Карпа, солдата і офіцера.
Їх привели дуже швидко. Солдат був вельми голінний, молодецький, з кирпатим носом, нахабними світлими очима – справжній хазяїн тутешніх місць. Не знітився перед гетьманом, почував свою безкарність.
– Він, – гетьман вказав на Карпа, – справді лаяв Її Величність?
– Лаяв, усіма поносними словами.
– А хто це чув?
– Я.
– А ще хто?
Солдат затнувся.
– Ось вона, – вказав на Карпову матір.
– Бреше він, як пес! – скрикнула жінка.
– Ти лаяв? – Кирило до Карпа.
– За що б я її лаяв. При чім тут вона.
Кирило вже добре знав, що таке «слово і діло государеве». Звинуваченого будуть катувати доти, доки не закатують, а якщо зізнається – відбудеться легшою смертю: відітнуть голову.
Кирило подивився на офіцера, той знітився, бачив, у який бік повертає справа.
– Ти знаєш, хто я? – вже грізно запитав Кирило.
– Гетьман…
– І генерал-поручик війська Її Величності. Як же ти кував козака, не маючи свідків його провини? Ти ж знаєш, що є закон…
– Винуватий, ваша світлосте.
– На два тижні під арешт. Доповіси своєму начальнику. А цьому – на солдата – тридцять батогів. Козака відпустіть. –