Останній гетьман. Погоня. Юрій Мушкетик
щось сталося?
– Сталося, по всьому Літньому саду на шпичаках огорожі листки підбурливі розвішані.
– І що в тих листках?
– Як тільки волею Божою Іван престол одержить, всіх на сосну, щоб не переступали права передніх царів. Мене – в Неву. І всіх, хто при дворі, повісять на деревах у Літньому саду. І тебе там названо.
Олексій правою рукою взяв Єлизаветину ліву руку, ледь стиснув її. Це був потиск не коханця, а друга, чи й батька. Лівою рукою легенько погладжував.
– Лізо, це залякування. Той, що хоче щось вчинити, не погрожує, а робить. – Він помовчав. – Лізо, розкажи про цього Івана Антоновича. Я дещо чув, але не певно.
– Ну, це внук царя Івана.
– Якого?
– В царя Олексія Михайловича було два сина: Іван, старший, і Петро – мій батько. Вони вдвох сиділи на двомісному троні, а за ними – регентша, Софія, їхня сестра. Вона й правила. А тоді Петро ввійшов з нею в розмир, почав домагатися царства і врешті заточив її у монастирську темницю. А Івана… Івана посунув з трону. А той за законом залишався першим спадкоємцем трону, отож і його нащадки – перші спадкоємці.
– То Петро Великий – незаконний цар?
Єлизавета нахилилась близько до Олексія. Її очі блищали.
– Ми всі незаконні. І я також, у тому то й річ. Я народжена до того, як батько, Петро, повінчався з матір’ю. І сестра моя старша, Анна Петрівна, також. Щоправда, вона й не могла претендувати на престол, бо, бувши Гольштинською принцесою, прийняла католицтво. А Іван Антонович… Його мати – донька царя Івана – була за принцом Брауншвейзьким, а та, в свою чергу, за принцом Брауншвейзьким Антоном, отож Іван Антонович нащадок по прямій лінії. Тоді, коли мене возвели на престол, він був немовлям. Я хотіла, щоб він з матір’ю, батьком і іншими родичами виїхав у свою Брауншвейгію, й відпустила його. Але всі мені почали казати, що це прецедент, що будь-який іноземний монарх прихистить його й піде війною, відвойовуючи престол для законного спадкоємця. І їх повернули. Вони жили в Ревелі, далі в Ризі, Оренбурзі, а потім в селі Холмогорки на Двіні. За цей час у Анни Леопольдівни народилося ще двоє дітей, Петро і Олексій, але обидва померли немовлятами. Й померла сама Анна. Там, за високим муром. Й була спроба забрати Івана, австрійський посол Берг це замишляв. І тоді довелося Івана Антоновича одправити в Шліссельбург.
– І що він там? – пальці перестали пестити руку Єлизавети.
– Ну… сидить.
– Сам?
– Сам.
– Людей не бачить?
– Не бачить.
– Бідний хлопець, – вирвалося зітхання в Олексія.
Запанувала довга мовчанка.
– Лізо, а хіба не можна його випустити? Нехай би їхав у свій Брауншвейг.
Тепер зітхнула Єлизавета.
– Можна… А тільки… вхопляться за нього. Найперше – Фрідріх ІІ, король прусський, войовник великий, найбільший після Карла Великого. У нас і так ідеться з ним до розмиру.
Олексій зітхнув знову.
– І