Сад божественних пісень. Афоризми. Григорий Сковорода

      Свiй смисл усяка голова трима,

      А серце всяке – свою любов,

      В думках одного у людей нема,

      У вiвцях, козах хтось смак знайшов.

      Менi ж свобода лиш одна вабна

      I безпечальна, препроста путь,

      В життi це мiрка є основна,

      3'єднае коло циркуль отут.

      Святий мiй Боже i вiкiв творець,

      Стверди, що клав був ти на скрижаль,

      Нехай потягне з кiнця в кiнець

      Наш свiт, як тягнуть магнiти сталь.

      Коли неправо бачить десь око,

      Навчи хуткiше, отче ти мiй,

      Людей ти бачиш, сидиш високо, -

      Думок даремних в них рiзнобiй.

      Один на схiдний, той – вечiрнiй край

      Пливуть по щастя з ycix вiтрил,

      Той у пiвнiчнiм краю уздрiв рай,

      На пiвдень iнший шлях свiй вiдкрив.

      Один та й каже: «Онде хтось косить» [25],

      А iнший мовить: «Мабуть, стриже».

      А цей: «У воза п'ять колic», – голосить.

      Скажи: який бic мислi сiче?

      Всякому мiсту звичай, права,

      Всяка тримає свiй ум голова,

      Всякому серцю любов своя є,

      Всякому горлу до смаку своє.

      А я у полонi одних лиш дум,

      Одне непокоїтъ тiльки мiй ум.

      Панськi Петро для чинiв тре кутки,

      Федiр-купець обдурити прудкий.

      Той зводить дiм свiй на новий манiр,

      Iнший гендлює, вiзьми перевiр.

      А я у полонi одних лиш дум,

      Одне непокоїтъ тiльки мiй ум.

      Той безперервно стягає поля,

      Той iноземних завозить телят,

      Ti на ловецтво готують собак,

      В цих дiм, як вулик, гуде вiд гуляк.

      А я у полонi одних лиш дум,

      Одне непокоїтъ тiльки мiй ум.

      Той панегiрик сплiтає з брехнi,

      В лiкаря мертвi iдуть в пiдряднi.

      Туза картяр i шанує, й честить,

      В позов Степан, як на свято, бiжить.

      А я у полонi одних лиш дум,

      Одне непокоїтъ тiльки мiй ум.

      Ладить юриста на тон свiй права,

      З диспуту учню трiщить голова,

      Тих непокоїтъ Венерин амур,

      Всякому голову крутить свiй дур.

      В мене ж турботи лише однi,

      Щоб безрозумно не вмерти менi.

      Знаю, що смерть, як коса замашна,

      Навiтъ царя не обiйде вона,

      Байдуже смертi, мужик то чи цар,

      Все пожере, як солому пожар.

      Хто ж бо зневажить страшну iї сталь?

      Той, чия coвicть, як чистий кришталь.

      Годi прiрви океану жменями землi забить,

      Годi гненного стану краплею води залить.

      Не зможе в яскинi орел розгорнути крил?

      У край пiднебесний таки полетiв звiдсiль.

      Не буде плоттю ситий