Борислав смiється. Іван Франко
вирвався зо Львова в тих лахах, на то тiлько плiвся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клiтку та ще на додаток слухати ваш крик та вашi науки? О, не буде того!
– Але ж, синку, – скрикнула, блiдiючи i дрижачи з тривоги, Рифка, – що ж ти хочеш робити? Не бiйся, ту дома я за тебе стою, нiхто тобi нiчого но вдiє!
– Не потребую твого стояння, я собi сам за себе постою!
– Але що ж ти будеш дiяти?
– Буду собi жити, як сам захочу, без вашої опiки!
– Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!
– Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся – зараз питання, плачi, чорт знає що!.. Не потребую того. А ще як вiн приїде, – о, то би я виграв!
Рифку щось немов за серце стисло на тотi слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощiв, i теє почуття навело на неї страх, немов в тiй хвилi тратила сина другий раз, i вже н'азавсiди. Вона недвижно сидiла на софi, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.
– Дай ми грошей, я собi потрафлю сам жити на свою руку, – сказав Готлiб, незважаючи на її чуття.
– Але де ж ти пiдеш?
– Тобi нiчо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро приїде, а вiн би казав мене шандарами привести.
– Але ж богом кленуся, що не скажу!
– Ну, то й я тобi не скажу. Нащо маєш знати? Давай грошi!
Рифка встала i створила бюрко, але грошей у неї не було нiколи много. В бюрку найшла тiльки 50 ринських i подала їх мовчки Готлiбовi.
– Та що тото! – сказав вiн, обертаючи в руках банкнот. – Жебраковi якому даєш, чи що?
– Бiльше не маю, синочку, подивися сам. Вiн зазирнув до бюрка, перерив в нiм усе, а, не найшовши бiльше грошей, сказав:
– Ну, най i так. За кiлька день вистарайся бiльше.
– То прийдеш? – спитала мати радiсно.
– Буду видiти. Як його не буде, то прийду, а нi, то пришлю кого. Як покаже вiд мене знак, то дай му грошi в запечатанiй пачцi. Але пам'ятай си, – i тут Готлiб знiс грiзно перед нею кулаки, – нiкому о мнi не кажи анi слова!
– Нiкому?
– Нiкому! I то ти наказую! Анi йому, анi слугам, нiкому! Най нiхто в Дрогобичi не знає про мене. Хочу, щоби ми нiхто не докучав. А як скажеш кому, то пам'ятай собi!
– Але ж, синочку, ту тебе видiла служниця.
– Тота малпа? Скажи, що пiсланець вiд кого, або що! Кажи що хочеш, лиш о мнi анi слова. А якби вiн дiзнався, що я живий i ту рриходжу, або якби хто слiдив мене, або що, то пам'ятай собi: такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаєтеся. Хочу жити собi на свою руку, та й годi!
– Боже мiй! – скрикнула Рифка, заламуючи руки. – Доки ж так будеш жити!
– Доки менi ся схоче!
I з тими словами Готлiб пiдiйшов до вiкна, отворив його, немов хотячи поглянути в сад, i в однiй хвилi скочив вiкном надвiр. Рифка зiрвалася, скрикнула, пiдбiгла до вiкна, але Готлiба вже й слiду не було. Тiльки високi лопухи в садi шелевiлися, немов щось тихо мiж собою шепочучи.
В тiй хвилi вбiгла служниця, блiда i залякана, до покою обiч спальнi i почала кричати:
– Панi, панi!
Рифка живо отямилась i створила дверi.
– Панi, що вам такого? Ви кричали, кликали мене?
– Я?