Борислав смiється. Іван Франко
i направду побачив неладного, то й без єго платнi сказав би-м ему все. Будем нидiти, що буде.
Але коли Бенедьо зовсiм уже зiбрався в дорогу i став прощатися з матiр'ю, то стара мати нi з сього нi з того почала плакати i, обнявши сина, довго не хотiла його пустити вiд себе.
– Але годi ж бо, мамко, годi, незадовго побачимося! – втiшав її Бенедьо.
– Ой, так, так, добре тобi говорити! – вiдповiла мати плачучи. – Хiба ж ти не видиш, яка я стара? Менi леда день-година, та й жити годi. А як так виджу, що ти йдеш геть вiд мене, то менi здабся, що вже тя нiколи не побачу.
– А най бог боронить! Мамко, що ви говорите!..
– Тото говорю, що ми серце каже. I так ми здаєся, що ти, синку, йдеш до того Борислава, як у яку западню, i що лiпше би було, якби-сь вiднiс жидовi той завдаток i остався ту.
– Але ж, мамко моя, на чiм ту оставатися, коли роботи нема? Я ж вам кажу, що як скоро би-й щось повидiв недоброго, то наймя жид i цiлого озолотить, я му й години довше при роботi не буду.
– Га, то йди, коли така твоя воля, я ти не бороню, i най тя господь благословить!
I стара мати зi слiзьми випровадила свого сина в дорогу до Борислава, а коли вернулась вiдтак в свою цюпку i побачилась сама, вона довго-довго стояла з заломаними руками, а далi заридала:
– Синочку мiй! Най тя бог благословить на добрiй дорозi! Я вже, впевно, не ввиджуся з тобою?
Була недiля, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В церквi святої Трiйцi, попри котру переходив, дяки гримiли хвалу божу. А напротив церкви, на нужденнiм дрогобицькiм бруку, попiд муром, сидiли купами рiпники в просяклих нафтою сорочках та подертих кахтанах, ждучи, аж скiнчиться хвала божа, щоб вiдтак рушити до Борислава. Деякi хрестилися та шептали «очеаашi», другiдрiмали на сонячнiй спецi, iншi знов держали в руках десятикрейцаровi хлiбенята i цибулю i їли, кусаючи з цiлого, некраяного хлiба. Бенедьо не задержувався коло церкви, не дожидавсь кiнця хвали божої. Бо хоть до Борислава з Дрогобича й не так-то далеко, усього милька невеличка, i хоть роботи шукати йому не було треба так, як бiльшiй частi отих рiпникiв, то йому наговорили, що в – Бориславi дуже тяжко знайти помешкання, а йому хотiлося жити десь поблизьке «фабрики», при котрiй мав робити: вiн по нещаснiм ударi при закладинах чувся дуже слабий в ногах i знав, що по бориславськiм непросихаючiм болотi далеко ходити не зможе. Тому-то Бенедьо спiшив до Борислава, щоби винайти собi хату, поки ще наплине багато робучого люду та позаймав всi закамарки. Але йому треба було наймати хату на довший час, хоть на мiсяць; найти таку хату було труднiше, бо в Бориславi найбiльша часть усяких нор наймається перепливаючому люду на одну нiч, – се й найлiпше виплачується жидам.
Але немало здивувався Бенедьо, коли, вийшовши за мiсто, побачив, що як далеко тяглася дорога, всюди по нiй мрiли купки рiпникiв, звiльна поступаючи серед туманiв пороху. Тi не ждали кiнця хвали божої, а спiшать, щоб залучити деяку роботу. Хлiб видно у кождого в бруднiй полотнянiй торбi; у деяких з торби висувалися зеленi пера молодої цибулi. Бенедьо зразу обминав тi купки i йшов сам. Але далi йому зробилося нудно i прикро йти самому. Сонце жарило запеклу вже й попукану землю. Хоть уже